— А що я маю робити?
— Пан Ян просив передати вам, аби ви з паном поручиком готували замок до оборони й трималися, поки він не прибуде з підмогою.
— А жовнірів багато залишилося?
— Вони супроводять пана Яна. Не міг же він сам виїхати, коли всі села аж кишать отими здрайцями.
— А драгуни?
— Драгуни виїхали попереду.
— Утекли, — безнадійно мовив Щеньовський. — Утекли.
Він тут же схопився.
— Найдіть… Найдіть… мені козака Дудка.
— Але, пане Станіславе, ще дуже рано. Козаки сплять. Турбувати їх не варто, непевні вони якісь… Хай трохи пізніше… Як тільки я побачу того Дудка, я зразу пошлю його до вас.
— Тільки, прошу вас, не кажіть більш нікому, що я тут… Ні, скажіть ліпше, що я покинув замок, теж утік, ні, ні, поїхав з паном Кривицьким… Ненароком пустіть таку чутку. Я віддячу вам…
Дудка не довелося довго чекати. Він тут же крадькома зайшов до вітальні. Сторожко оглянувшись, тихенько причинив двері. Зиркнув у шпаринку затуленого вікна.
— Я до ваших послуг, милостивий пане.
— Чому такий таємничий вигляд? Що трапилося?
— Нічого, милостивий пане, не трапилося. Просто… турбуюся про вас. Адже пан управитель розголосив, що ви теж зникли. Козаки вже збиралися вас розшукувати… Хотіли рахунки зводити…
— Які козаки? Що за рахунки? Я нікому нічого не винен, — спочатку побагровів, а потім поблід Щеньовський.
— Ваші козаки. Трахтемирівські, милостивий пане. Вони й наших підбурюють.
Щеньовський задумався. Руки його тремтіли, губи конвульсійно тіпалися. Чоло покрилося потом. Очі швидко бігали туди-сюди, гарячково чогось шукаючи.
— Я думаю, милостивий пане, вам потрібно перебратися на той бік Дніпра, на російську сторону. Там вас і пальцем ніхто не зачепить.
— Але як?
— Я допоможу, вельможний пане.
Щеньовський порився в пуляресі, дістав кілька монет:
— Ось двадцять злотих, козаче. Це на початок. Зараз більше не маю. А під кінець… матимеш… перстень… як обіцяв. Я не забув… Я пам'ятаю…
Дудко підійшов до каміна, вперся плечем у ріг, натужився трохи й посунув його кудись у глибину. Відкрилася чорна ніша. Дудко зник у ній. Незабаром там блимнуло світло.
— Сюди, милостивий пане.
Щеньовський шмигнув у потаємний отвір. Це була невеличка кімнатка з маленьким столиком, стільцем і застеленим ліжком. На столі стояв підсвічник, лежало кілька свічок, розкрита книжка.
— Тут буде безпечно, милостивий пане. Ніхто з козаків не знає цієї схованки. Не знає й пан управитель. А ввечері я постараюся перевезти вас на той бік, — запевнив Дудко Щеньовського, зачинив щільно двері і зник.
Щеньовський лишився один. Почував себе, як вовк у ямі. Оглянувся навколо. Чотири потемнілі стіни. Справжня в'язниця. Аж тепер він цілком у їхніх руках. Захоче цей здрайця Дудко видати його тим ребелізантам — і він, Станіслав Щеньовський, староста трахтемирівський, шляхтич з діда-прадіда, нічого не вдіє. Починав картати себе, що так необачно віддався в рухи хлопа. Ще й заплатив… Ще й пообіцяв віддати одну з найбільших своїх коштовностей. Навіть показав її… А він, той Дудко, змовиться з таким же, як і сам, увірветься сюди, забере всі гроші, перстень… Уб'є його… І ніхто навіть не знатиме… Ніхто не віддячить… Ніхто не поховає… Добре, що хоч при зброї. Дістав із піхов карабелю, попробував лезо, поклав біля себе: не один хлоп загине, поки він зможе тримати карабелю в руці. Він, Станіслав Щеньовський, ще покаже, як треба шанувати шляхту. Він… Але непевність усе ж одолівала його. Невідступно переслідував страх. Він визирав із кожного закутка, з кожної шпаринки. Страх витав над головою, заповзав у душу, сковував тіло. Відштовхнув карабелю, ухопився руками за розпашіле чоло й забігав, наче затравлений звір, по кімнаті. Нараз зупинився — блиснула думка: а що як хтось почує… його кроки? Довідається про схованку? Він тут же опустився на стілець. Принишк, як миша в норі… А час тягнувся так повільно…
Нарешті впав на ліжко й заснув. Спав неспокійно, тривожно. Йому щось снилося, але вловити, що саме, так і не зміг. То якісь тіні мелькали перед очима, то виринали й зникали невиразні постаті. Прокинувся від обережного дотику. Перед ним стояв Дудко.
— Пора, милостивий пане.
Щеньовський схопився на ноги, протер очі.
— Ми вийдемо звідси потайним ходом. Яром доберемося до річки. Я приготував човен.
— Добре. Дуже добре, — згодився Щеньовський. — По- швидше тільки.
Дудко відсунув камін. Вони потемки вийшли в коридор, пройшли кілька кроків і повернули ліворуч, далі праворуч, потім зупинилися. Дудко натиснув на потайний засув, відчинив двері. Повіяло застояною сирістю і цвіллю.
— Тут східці, — застеріг. — Спускайтеся обережно.
Незабаром східці скінчилися, прохід зробився нижчим
і вужчим. Земля під ногами була вогкою і слизькою.
— Тримайтеся за стіни. Так легше буде, — порадив Дудко.
Ішли довго, часто зупинялись, перепочивали й рушали далі. Нарешті Дудко відхилив ляду — і вони опинилися в глибокому яру. Довкола жовтіли прямовисні урвища.
Темні хмари висли над Дніпром. Важко стогнали над яром дуби. Дудко, прислухаючись і пильно приглядаючись, обережно рушив уперед. За ним — Щеньовський. Днище було крутим, але з кожним кроком яр мілішав і ширшав. Через кілька хвилин перед ними блиснула вода. Проминувши кущі верболозу, вони підійшли до невеличкого гайка, що тягнувся понад самим Дніпром. Обігнувши його, спустилися до річки.
Дудко розхилив рогозу, забрязкотів ланцюгом.
— От і все. Швиденько сідайте.
Щеньовський стрибнув у човен.
— Рушаймо, — прошепотів.
Дудко наліг на весла. Човен сіпнувся, підскочив і швидко помчав уперед. Дудко легко й безшумно гнав човен проти крутої хвилі. Бризки й піна падали на лице й кунтуш Щеньовського. Проте староста не зважав на них. Він не зводив очей з берега. Поступово заспокоївся. За кілька кроків від берега підвів голову, поправив карабелю, помацав пістоль. Ні, таки щастя ще не зовсім одцуралося його. Та й чому б воно цуралося шляхтича?
Човен зашурхотів широким днищем і зупинився. Щеньовський устав, розправив плечі, смачно потягнувся.
— От і все, милостивий пане, — облесливо мовив Дудко. — Тепер ви у повній безпеці. Оце перед вами стежка — прямо на Гусинці. А там… куди душа забажає… Та найліпше, звісно, до Переяслава.
— Ніколи не забуду твоєї послуги, козаче, — сказав Щеньовський і спритно вискочив на берег.
— А перстень, пане? — простогнав Дудко.
— Перстень? — обернувся Щеньовський. — Для тебе, хлопе, забагато й двадцяти злотихі
— Але ж ви обіцяли, пане, — підвівся Дудко;
— Ні з місця, бидло! — гукнув Щеньовський, дістаючч пістоль, — Якщо не хочеш печерувати раків у Дніпрі, то швидше повертай назад. Ми ще розквитаємося з вами за цей бунт! Ще дістанемось і до тебе. Навчимо, як наживатися на лихові шляхетної людини. Ще покажемо…
Договорити він не встиг. Із-за кущів прибережної шелюги вийшли якісь невідомі, поклали йому на плечі руки. Староста перелякано крутнувся назад, натиснув курок. Куля розпанахала рукав кунтуша в одного з незнайомців. Майже одночасно вистрілив другий невідомий. Щеньовський судорожно вхопився за груди, ще раз крутнувся, простогнав:
— Пане… Йване… перстень…
— Нічого, мостивий пане, — промовив той, що стріляв, — він потрапив у надійні руки.
Дудко відштовхнув човна й, не оглядаючись, погнав назад. Невдовзі пристав до берега. Прислухався. В шелюзі щось шелеснуло. Приклав руку до вуха, затаїв дихання. Промайнула ще мить. Знову щось тихо шелеснуло. Зірвався з місця й мов очманілий кинувся до гайка, де ще обідньої пори стриножив свого коня.
— Стій! — пролунав позаду знайомий голос, — Стій!
Гримнув постріл. Куля свиснула над лівим вухом. Дудко пригнувся й щосили рвонув уперед.
— Даниле! Не спускай негідника з очей, — почулося рядом.
Добре знаючи рідні береги, Дудко за якусь мить випетляв до коня, обрізав повід і помчав до яру. Чув кінський тупіт за спиною й гнав коня як тільки міг: бив каблуками під боки, сіпав за повід, за гриву. Кінь спотикався, шарахався. Нарешті він повернув ліворуч, зацокотів по висохлій стежці, яка тягнулася понад самим урвищем. Дудко востаннє огрів коня мотузкою, пустив поводи, відштовхнувся й полетів у яр.