Скочуючись донизу, почув, як десь над головою простукотіли копита коня переслідувача. «Шукай вітра в полі», — прошепотів і поліз у кущі до потайного ходу. Не переводячи подиху, підняв зарослу дерном важку дубову ляду й шугнув у дірку.
Нарешті! Праву долоню поклав на серце, ніби хотів утихомирити його шалений стук, ліву підніс до чола: піт заливав очі. Сам собі усміхнувся. І раптом заціпенів від жаху: дві пари дужих чоловічих рук міцно вхопили його за плечі й притиснули до землі. Коли невідомі заламували руки за спину, згадав, що, поспішаючи вивести Щеньовського, кинув відчиненими двері від потайного ходу.
Розділ XII
СУД
Ранок 16 червня видався тихий, спокійний. Та незабаром він виповнився розмаїтими голосами, що линули звідусіль, немов струмки навесні. Поснідавши, гайдамаки почали збиратися на майдані. Поволі сходилися й жителі: статечні господарі, молоді чоловіки й парубки. Окремо трималися наймити, про щось домовляючись між собою. Згодом появилися дівчата, а там і молодиці. Весело гомоніли з гайдамаками ржищівські надвірні козаки, що з учорашнього дня приєдналися до них.
Та ось на майдані з'явилися Швачка, Письменний і Копиткевич. За ними йшли сотники й десятники. Біля собору Микита зупинився. Від його постаті так і віяло молодою силою, міцним здоров'ям, невичерпною снагою. Зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, підняв над головою руку, ніби змахнув булавою, — майдан затих.
— Панове громадо! Настало свято й на нашій вулиці. Ми йдемо по всьому Подніпров'ю і несемо волю кожному, хто гнув на панів спину, а за це одержував канчуки, темниці й шибениці. Ми нищимо всіх, хто нас за бидло вважав, хто кров нашу ссав, хто нас живими в могилу заганяв. Батько Максим Залізняк, посилаючи нас у дорогу, наказував усю Україну від панства очищати. І ми не зупинимося, аж поки на землі нашій не буде ні панів, ні прихвоснів.
— Правильно, отамане! — гукали чоловіки.
— Поки пани будуть, волі ніхто не матиме!
— Панове громадо! У вас, мабуть, також усякі супостати були. От і настав час порахуватися з ними. Де міський отаман?
Один з літніх чоловіків, сухорлявий, високий, трохи сутулий, вийшов наперед.
— Я тут, батьку отамане!
— Кого на суд громадський виставляєш?
— Нікого, батьку отамане. Усі, хто кари заслужив, п'ятами накивали. Тільки почули, що ви здобули Канів, так і зникли.
— А що козацький отаман скаже?
Ряди козаків розступилися — і перед Швачкою став не старий ще, але вже сивий чоловік середнього зросту, плечистий і трохи клишоногий, бо зроду-віку, напевне, з коня не сходив.
— Що тут, отамане, чужих судити? Втекли, то й кат із ними. Своїх би перекинчиків не проґавити. Ці лиха більше накоять, аніж відкритий ворог. Віддаємо на суд народний справжнього негідника з наших козаків. Того, що трахтемирівського старосту Щеньовського врятував.
Козаки випхнули наперед зніченого Дудка.
— Оця нікчема осмілилася всупереч усій громаді діяти? — спалахнув Швачка.
— Він, батьку.
Дудко повалився на коліна:
— Прости, отамане. Лихий попутав… На золото позаздрився.
Швачка відвернувся.
— Яка воля громади? Чого заслужив цей покруч?
— Смерті, батьку!
— Братці! Ріднесенькі мої! Я все розкажу! Зупиніться…
— Кажи! — ступив до нього Швачка і гнівно блиснув очима.
— Я старосту не врятував… Я привіз його в руки розбійників… Я домовився… Я попередив їх… Вони його зразу ж поклали на місці. Тіло його ще й досі там лежить. Можете послати кого-небудь на той бік…
Микита повернувся до гайдамаків:
— То яке буде рішення?
— Братці… — лепетав Дудко. — Помилуйте… Згляньтеся…
Гайдамацькі ряди сколихнулися:
— Смерть негіднику!
— Згода! — махнув рукою Швачка. — Ще які справи має громада ржищівська?
— Хтось від монастиря поспішає, батьку.
— Либонь, Анастасій Станкевич, будівничий костьолу.
Коли невідомий наблизився, всі пізнали в ньому поляка Анастасія, який, збудувавши костьол, ось уже третій рік жив у містечку. Він був блідий, губи тремтіли, очі неспокійно бігали, когось шукали. Довге посивіле волосся розтріпалося, скуйовдженими пасмами покрило плечі. Помітивши Швачку, він поспішив до нього.
— Пане, — спинився на хвилину. Глянув йому в очі. Далі гарячково заговорив: — Пане отамане. Це ж неподобство.
— Що? — спохмурнів Швачка.
— Пане, чув я, ви боретесь за правду, за віру благочестиву. Навіщо ж ви тоді знущаєтесь над вірою інших людей?
— Не розумію, пане, про що ти говориш. Хто над ким знущається?
— Учора ваші козаки виламали грати у вікнах костьолу, ввірвалися туди, перевернули лави. Вони зруйнували помешкання монахів і господарчі будівлі.
— А як католики, пане Анастасію, розпинали наших православних, палили на вогнищах, кидали в темниці, садовили на палі?
— Пане отамане. То не католики. То звірі! Істинний католик ніколи не буде збиткуватися над іновірцем. Хто шанує свою віру, буде шанувати й віру інших.
Швачка здивовано глянув на Станкевича.
— Він каже сущу правду, — обізвався стиха Копиткевич — Поїдьте в Польщу, запитайте будь-якого хлопа. Він те саме скаже. То лише пани-католики збиткуються над православними. Бідному хлопу-католику православний хлоп не ворог.
— Ми знищуємо всі костьоли, всі католицькі каплиці. Бо коли вони будуть стояти на нашій землі, завжди знайдуться ті, хто неволитиме людей іти до них.
— Але, пане отамане, то ж творіння рук людських. Ось цих рук, — простягнув будівничий долоні, порізані глибокими борознами, — і рук хлопів ржищівських, які здійснювали мій задум. То не тільки храм божий, то втілена в дерево людська думка.
— Пане Анастасію, я згоден з тобою. Одначе костьол нам ні до чого. Якщо перебудуєш його на церкву, ми й рукою не доторкнемося до твого витвору.
Будівничий розгублено глянув на Копиткевича, на жителів містечка. Всі мовчали. Він зиркнув на козаків. Жоден із них не поворухнувся навіть.
— Пане отамане… Якщо так треба… якщо така ваша воля… я перебудую… На церкву перебудую.
— І приречення письмове напишеш про це?
— Напишу, пане отамане, — додав Анастасій, — Так зроблю, як громада накаже. Для людей зводив його, хай і далі він служить людям.
— От і гаразд. — Швачка підвів голову. — Повіримо, братці, доброму чоловікові. Сміливістю своєю і завзяттям він заслужив цього. Та ще великою любов'ю до свого ремества. Віднині ніхто не має права завдавати шкоди не тільки костьолові, а й усьому кляшторові. Пан Анастасій призначається його постійним і незмінним охоронцем, його слово — закон для всякого, хто потрапить у монастирський двір. А хто не послухає пана Анастасія, матиме справу зі мною. Все?
— Ні, батьку. Тут ось хлоп'я привели. Крові шляхетської, — вийшов наперед підстаркуватий селянин і вивів за собою тендітного білявого хлопчика. — У Кирика Зав'ялого федерати діток порізали… А ми тутечки панське дитя злапали. Пан Рильський утік, а воно, бачите, попалося. Кирик і каже: «Вони моїх порізали, а я їхнє порішу. Хоч цим душу вгамую». Подумали ми: воно й правда — зуб за зуб, кров за кров. Ведемо його, а воно дивиться нам у вічі та як не проб'є тим поглядом кожного. Кирик тоді й каже: «Братці! Ми ж не поганці якісь там кляті. За що ж така янголятко губити? Чим воно завинило перед нами? Хіба воно винне, що моїх діток порізали? Хай собі живе». — «Нехай», — згодилися ми. Уже хотіли й відпустити, а тоді задумалися: «А де ж йому жити?» Кирик і каже: «Поведемо до пана отамана. Як Швачка скаже, так і буде. Він у нас найсправедливіший». Прийшли, а ти саме з паном будівничим розмову ведеш…
Швачка, розхвилювавшись, якусь мить мовчав, потім стрепенувся: