— Ха-ха-ха, — засміявся Карбовський. — Але ж Біла Церква — це фортеця його милості найяснішого короля Речі Посполитої. Як же можна вести без його відома перетрактації про… вступ якогось війська до королівської фортеці? Хіба може на таке піти вірний слуга королівської милості?
— Але ж, вельможний пане, ми говоримо не про ослушників, як оті конфедерати, а про військо, підвладне государині всеросійській і кошовому Січі Запорізької.
— Я протестую, — підхопився офіцер, — Збіговисько свавільників не має права називатися військом її величності.
— Але ж ми говоримо, здається, тільки з паном комендантом, — обізвався, опанувавши себе, Чернявщенко. — А ви хто будете?
— Я поручик війська її імператорської величності Іван Кольцов.
— І чого ж ви прибули сюди, ласкавий пане?
— Маємо повеління її імператорської величності громити конфедератів.
— То й громіть, ласкавий пане, — продовжував Чернявщенко. — Ми теж піднялися проти конфедератів, Тому й до Білої Церкви прийшли.
— Але… ми не маємо ніяких розпоряджень щодо вас… Ми не знаємо навіть, звідки ви прибули.
— То як же, вельможний пане? — звернувся Байрацький до коменданта.
— Складна ситуація створюється, — розвів той руки, зиркаючи на офіцера. — Військо імператриці всеросійської ще вчора почало вступати в місто. Десь опівдні сьогодні прибуде командир — прем'єр-майор Серезлієв. А ви… Бачите, навіть пан поручик протестує… Передайте вашим отаманам, що ми нічого проти них не маємо. Битися з ними не збираємось. Конфедератів у місті немає й не буде, адже тут є кому їм носа втерти.
Через годину Байрацький і Чернявщенко були в Ротку. Почувши, що царицине військо справді йде до Білої Церкви, Микита Швачка запалав гнівом:
— Як же так?
— А ви не переплутали, хлопці? — подався вперед Плиханенко.
— Дива та й годі, — промовив Іван Письменний.
— Ніякого дива немає, — сказав Копиткевич. — Я вам казав і буду казати: пан — завжди пан. А зараз час вирушати. Ми до світання маємо бути біля північних воріт. А царициному офіцеру напишемо листа осібно.
Ранок видався похмурим. Над Білою Церквою висли кошлаті хмари. Туман, окутавши долину Росі, розповзався на всі боки, заволікаючи місто і все довкола нього. Подолавши декілька верстов і не встигнувши й спочити, гайдамаки зі сходом сонця уже знову були на ногах. До намету Швачки, який щойно поставили на узбіччі київського шляху, прибіг дозорець:
— Батьку! Військо цариці російської за декілька гонів
од нас! Прямує до Білої Церкви.
— Треба стрічати, — сказав Швачка. — Вишикуємося вздовж дороги. Самі попереду станемо… Як личить.
Тим часом прибули отамани й сотники. Микита сказав їм про військо. Отамани тут же послали гінців у свої чати Не проминуло й півгодини, як на розвилці доріг застиглу в німім чеканні чотири сотні гайдамаків — по одній від чат Микити Швачки, Андрія Журби, Савки Плиханенка Станіслава Копиткевича. Тільки Єгор Степанов лишився в таборі. Швачка порадив йому триматися осторонь і слідкувати за обложеними.
Невдовзі на пагорбі блиснули штики солдатських рушниць.
Швачка оглянув шеренги. Повстанці пильно вдивлялися в безмежну далину. Колона солдатів наближалася. Долинав чіткий барабанний дріб, а згодом розмірений стукіт чобіт об пересохлу землю. За кілька хвилин військо порівнялося з правим флангом гайдамаків. Швачка, Журба, Плиханенко і Копиткевич підняли вгору шаблі. Поручик, що їхав попереду на білому коні, помітивши вітальний жест отаманів, одвернувся. Пройшла перша сотня з рушницями на плечах. За нею тихцем прокотилася карета. У ній сидів набундючений прем'єр-майор, поклавши руку на ефес шаблі. Він теж дивився кудись убік, ніби й не помічав зустрічаючих. За каретою потягнулися ряди потомлених солдат.
Швачка почав подумки лічити їх. Сотня… Друга… Третя… Шоста… Та у фортеці… Всього сім…
Позаду їхав молодий капітан.
Розділ XVI
ЧИ ПАНИ ЗАОДНО?
Важке почуття гіркоти, викликане поведінкою прем'єр-майора, поступово переросло в бурю невдоволення. Повернувшись до табору, гайдамаки шпетили його на всі лади.
— Бач, яка цяця! — вигукнув літній запорожець. — Вивернувся, як кабан у сажі, та й пихкає люлькою. Отамани шаблі підняли, вітають його, а він…
— Федерата живого не бачив ще. Начіпляла цариця брязкалець усяких, то він уже й кирпу гне.
— Бо ж ти йому, Грицьку, хто? Голота. Глевтяк. А він — вареник у маслі. Хіба ж рівня?
— Цариця їх так розмазала…
— А чого ж не мазати? Наші були он торік у Петербурзі, то чули: такі, як отой прем'єр-майор, допомогли їй свого пришелепкуватого чоловіка позбутися, а самій на престол сісти.
— А солдати йдуть собі та й ідуть. Посміхаються.
— Бо гречкосії. Такі, як і ми. Одного батька діти. Дали б їм спочити — як ми розговорилися б. Може, вони й пристали б до нас.
— А чому б і ні? Ось послухайте. Було це давненько, і оді я служив у шинку, у Білогородці. Ото якось у шинок завернуло десятка півтора солдатів. А орудував ними теж солдат. Як же це його прізвище? Химерне таке. Ага… Харитон Коняхін. І звідки ж, ви думаєте, прийшли? З форпосту? Ні. Може, з якоїсь маршової команди? Теж ні. З Києва. Втікачі. Так уже їм офіцери допекли, що вони службу кинули й погайдамачилися. Так-то, друзі мої. Отаборилися вони в Кладові. Урочище таке є над Ірпенем, у Чернечому бору. Це недалеко від Новосілок, що по дорозі од Фастова на Київ. А в тому селі пані Виговська господарювала. Клята була, сама посполитих нагайками парила, залізом пекла, собаками цькувала. Почали новосілці до Коняхіна втікати. Не стерпів отаман. «Доста!» — гукнув. Залетіли вони в Новосілки, слуг розігнали, а пані — на ослін. Вона вже й просилася, й братчиками звала, а Коняхін: «Учіть, братчики, уму-розуму, та так, аби на все життя запам'ятала!» А гайдамаки, знай, чистять. Потім усе майно селянам оддали, дещо собі взяли — і за Ірпінь. От вам і солдати.
Довго сиділи ватажки, міркували, як діяти далі, — і не прийшли до згоди. Швачка наполягав штурмувати Білу Церкву, Журба й Плиханенко махали рукою на цю затію й радили рушати далі. Іван Письменний підтримував їх.
— Не треба, Микито, — говорив. — До спілки з нами прем'єр-майор Серезлієв не пристане. З шляхтою заодно буде. Підемо на приступ — проти нас поверне. Як же тоді? Ми ж на своїх руку не піднімемо. Ти ж сам не даси такого наказу.
Швачка задумався — що ж його робити? Відступати? Після Канева, Ржищева?
— Пане отамане! — вивів із глибокої задуми голос Байрацького. — Лист від прем'єр-майора.
ІІІвачка підвів голову:
— Є відповідь? Ану, читай.
Письменний узяв листа, розгорнув, пробіг очима кілька рядків:
— Наказує гайдамакам зняти облогу і… розійтися по домівках.
— По домівках? — скинувся Швачка, — Ану придивися, Іване. Невже так і написано?
— Так, Микито. Пан офіцер вимагає…
— Щоб його лиха година вимагала! — викрикнув Швачка. — Він збирав нас? Не по його буде! І місто візьмемо, і його провчимо! Коли б не довелось йому, як Хорватові. Доскочить свого!
— Заспокойся, Микито, — взяв його за плечі Журба. — Не треба гарячкувати. Поживемо-побачимо. Тут щось і те. Він діє, мабуть, на свій розсуд. А дістане повеління з Києва, інакше заговорить. Сам гінця пришле. Покличе на допомогу. А поки що… я думаю, не варто з ним сварку затівати… Не забуваймо наказу батька Максима. Рушаймо на Фастів.
— А в Білій Церкві стільки шляхти кинути?
— Не втече, Микито, — зауважив і Плиханенко. — А втече, то й краще. Хоч руки бруднити не будемо.
— Справді, Микито, не варто впиратися, — сів проти нього Копиткевич. — Я сам не проти штурму Білої Церкви. Але зараз вихід один — іти далі. На Фастів хочете? Рушаймо на Фастів. Я теж з вами. Та й Плиханенко, думаю, піде.
Швачку обсіли думи, як бджоли стільник: як же бути? Послухатися хлопців і рушити на Фастів? Чи постояти ще кілька днів під Білою Церквою й дочекатися Павла Тарана? Ось-ось має прибути. Кажуть, у нього вже більше тисячі люду…