Степанко, стогнучи, почав обмацувати долівку, стіни.
— Льох якийсь, чи що. Стіни з каменю вимуровані, а долівка кам'яними плитами викладена.
— А підняти не можна?
— Ні, дідусю.
— У тебе ніж десь був. Спробуй, чи не можна якось обдовбати плиту? Ту, що найближче до стіни…
Степанко підповз до стіни з віконцем, почав знову обмацувати плити, потім спробував ножем довбати шви між ними.
— Твердо, дідусю, дуже твердо… Але… піддається наче…
— От і добре, — зітхнув Бандурка. — Тоді, синку, не барись. Помаленьку… довби й довби. Кажуть, вода й камінь руйнує, а ніж — і поготів. Сьогодні четвер. Три ночі до неділі лишилось. Треба за цей час плиту зірвати і хід наверх прорити. А там… Михайло Дуб допоможе…
Степанко, прилігши біля стіни, почав довбати закам'янілий вапняний розчин, на якому колись було покладено плити. Ніж не слухався, у темряві він раз у раз натрапляв на камінь, скреготів. Та хлопець не зважав на це, довбав і довбав. Нили руки, паморочилось у голові. Він зупинявся на мить, переводив подих, витирав піт із чола й знову продовжував довбати. Порою озивався Бандурка:
— Тихіше, Степанку, тихіше. Крізь віконце можуть почути.
Спливала у безвість ніч. У віконці світлішало. Почувся гомін у дворі.
— Кінчай, Степанку.
— Ще трошки, панотче, ще трошки. Ворушиться вже.
Степанкові стало видніше, й тепер він упевненіше кришив закам'яніле вапно, розширював і поглиблював щілини між плитами. Нарешті протиснув руку в одну з них і почав розхитувати плиту. Коли щілина побільшала, заклав другу руку, рвонув що було сили до себе. Плита гойднулася, а там і піднялася. Степанко натужився ще — і плита стала сторчма.
— От і добре, — простогнав кобзар. — Змети під неї все надовбане, поклади її назад. Уночі будеш рити нору.
День тягнувся невимовно довго. Бандурку палила спрага: в роті пересохло так, що ледве міг ворухнути язиком. Надвечір його почала мучити пропасниця.
— Поглянь, Степанку, чи нема чим прикритися, — попросив він хлопчину. Степанко знайшов у протилежному кутку трохи соломи, перетлілого лахміття. Зрихтувавши постелю, він пересунув на неї Бандурку, прикрив лахміттям.
— Води б мені…
Степанко підповз до дверей, гарячково застукав кулаками в дошки. Невдовзі знадвору почувся приглушений сердитий голос:
— Чого треба?!
— Води дідусеві дайте… Пропасниця у нього…
— Пропаде — біда невелика!
— Дайте води, чоловіче добрий.
— Замовкни, цуценя. Велено нічого вам не давати і до дверей до самої неділі не підходити.
— Не стукай більше, синку, — ледве вичавив із себе Бандурка. — Почекай трохи… Не озветься ніхто, починай рити нору. Ліктів з десять уперед, а там, надісь, і вгору можна… Послухаєш тоді; може, щось почуєш… Землю туди, де солома була, віднось. У закутку, надісь, не помітять, коли хтось і загляне. А встигнеш, то й сміттям притрусиш…
Степанко полежав з годину, перепочив. Потім підняв плиту, зсунув убік — і почав довбати землю. Хоч вона була й глеювата, однак піддавалася ножеві набагато легше, ніж закам'яніле вапно. Невдовзі хлопець вирив яму в коліно, переніс сорочкою землю в куток і почав підкопуватися під стіну. Довбаючи землю, слідкував, щоб нора була круглою й просторою — надіявся вирятувати через неї й Бандурку. Стомлені за ніч руки не слухалися, терпли. Руками вигрібав надовбане, відносив у куток і знову продовжував рити.
— Спочинь трохи, синку, — порадив Бандурка. — Легше буде.
Степанко приліг біля кобзаря й зразу поринув у сон. Бандурку знову трусило. Від розпашілого тіла хлопчини йому стало тепліше, й він теж почав дрімати. Йому уявлялися якісь знайомі постаті, вони нахилялися над ним, щось говорили, кудись кликали. Він поривався йти за ними, але ноги не слухалися. Тоді махав руками. Відривався на кілька метрів від землі й летів понад деревами, хатами. Коли стомлювався, розпростував руки й кружляв на однім місці. Внизу помітив якісь вогні. Багато вогнів. Опустився нижче — й побачив табір, сотні людей. Придивився — свої. В одному гурті — Микита Швачка. Помітивши Бандурку, він зрадів:
— Батьку Даниле, де ж ви стільки блукаєте? Невже забули, що ми вас чекаємо? Пора Фастів брати.
— Я не блукаю, Микито. Лежу ось. Піднятися не можу.
Відчув, ніби хтось смикає його. Прокинувся.
— Дідусю, що з вами? Ви руками махали, щось говорили. Я злякався.
— Надісь, сон якийсь бачив. Погано, що рухатися не можу, що тобі не допомагаю…
— Я й сам справлюся, дідусю. Хоч і ломить усе тіло, і руки, мов дерев'яні, а можу знову рити.
— Рий, синку. Може, хоч ти врятуєшся. До шевця Михайла Дуба дістанешся, Швачку повідомиш…
І Степанко рив. Землю залишав коло ями, щоб не гаяти дорогого часу. Може, вночі вдасться докопатися, думав, тоді й переносити в куток не потрібно буде. Перед ранком був на восьмому лікті. Пора б повертати і вгору, але побоювався. А що як не проминув замкову стіну? Прорив ще пару ліктів, потім таки почав пробиватися навскіс, до поверхні. Переніс землю в куток. Перепочив. Прислухався. Тихо.
— Мабуть, і сьогодні ніхто не заглядатиме до нас, — сказав Бандурці.
— Надісь, синку. Рий далі. Я слухатиму. Коли щось негаразд — кашлятиму.
Степанко прорив ще пару ліктів. Послухав. Звідкись линули глухі голоси. Заштрикав ножем у стіну, почав пробивати вузьку шпаринку. Ще трохи… Голоси стали гучнішими. Прислухався знову. Певне, десь поблизу грається дітвора. Мабуть, біля Унави. Став обережніше розширювати шпарку, просуватися далі. І нарешті… блиснуло світло! Степанко тихцем почав обвалювати краї шпарки. Коли нора стала настільки широкою, що можна було висунути голову, визирнув на поверхню. Навколо ріс густий осот, будяки, землю встеляли розкішні лопухи. Висунувся по плечі. Позаду похмурим громаддям височіла дерев'яна стіна фортеці, попереду крізь два ряди верб вигулькувала Унава. На ліктях посунувся до річки. Коли був за кілька кроків від хлопчаків, стиха кашлянув. Вони відразу помітили його:
— Гляньте, гляньте, мара якась!
Степанко приклав палець до вуст.
— Тихіше, — прошепотів. — Ходіть сюди.
Діти боязко наблизились.
— Я… з фортеці… Втікач… — пояснив Степанко. — Поводир я… А кобзар залишився там…
Найбільший з хлопчаків осмілів:
— Це вас позавчора кіньми тягнули?
— Нас… Я втік оце, а панотець Данило… ворухнутися не може. Ледве дише. Мотузку треба… Довгу-довгу…
— Ми зараз!
— Тільки ж, — застеріг Степанко, — нікому ні гу-гу. І глядіть, щоб ніхто не побачив.
Хлопчаки кинулись по домівках. Через якийсь час повернулися з налигачами. Тут же зв'язали з них довжелезну мотузку.
— А тепер повзіть за мною. І ні звуку! — наказував Степанко.
Біля нори спинились.
— Ви чекайте тут. Приляжте в бур'яні — і ні пари з вуст. А я полізу до льоху, обплутаю дідуся мотузкою і смикну тричі. Тоді тягніть, та тільки обережно.
Степанко пірнув у нору.
— Дідусю!
— Що? — пошепки обізвався кобзар.
— Я вже на волі був. Дістав мотузку. Зараз обв'яжу вас — і норою наверх потягнемо. Хлопці там чекають.
Степанко швидко протягнув мотузку кобзареві попідруки, зав'язав вузлом на грудя^, смикнув тричі. Мотузка витягнулася. Бандурка застогнав.
— Потерпіть, дідусю, трішки, — прошепотів Степанко, підтримуючи голову старого й направляючи її в нору. Коли голова сховалася під стіною, він поправив ноги, обережно опустив їх у яму, а потім і сам поповз слідом за Бандуркою. Хлопцям, напевно, було нелегко, бо тіло кобзареве рухалося дуже повільно. Степанкові здавалося, що вони застрягли в норі. Але ось знову блиснуло світло. Степанко полегшено зітхнув.
Невдовзі вони були в повітці. Найстарший із хлопчаків, Петрик, а це було його подвір'я, приніс окраєць хліба, глечик молока. Ковтнувши кілька разів, Бандурка заговорив:
— Спасибі, діти мої. Степанку, спіши до Михайла Дуба, розкажи йому все…
Коли стемніло, кобзаря перенесли до Михайла Дуба, в землянку, де він жив після того, як конфедерати спалили його хатину з майстернею.