Перев'язавши Бандурку й напоївши узваром, Михайло кинувся виконувати його прохання.
Далеко за північ він розповів Степанкові.
— Все гаразд, хлопче. Передай Швачці, що фастівські міщани чекають гайдамаків. Як тільки вони підійдуть до — Фастова, міщани захоплять східні ворота, допоможуть пробратися в місто через потайний хід. Хай займають Снітинку, Кадлубицю й чекають. У Кадлубиці до Швачки з'явиться хтось із фастівських міщан. На ньому буде біла свитка, зелений пояс і сива смушева шапка. Він запитає: «Чи не маємо звісток для Бандурки?» Йому треба відказати: «А хіба ви знаєте, де він?» Тоді той міщанин проведе до потайного ходу козаків. З ним домовитесь і про те, коли відчиняти ворота. А за діда Данила, хлопче, не турбуйся. Михайло Дуб не одному козакові життя врятував. Постараюся й кобзаря вашого звести на ноги та разом із ним Швачку зустріти. Щасти ж тобі, хлопче. Будь обережним. Пильнуй, аби знову не вскочити в халепу.
Розділ XIX
У ФАСТОВІ
Тільки погасли останні промені за верхів'ями дерев, як Швачка наказав піднімати гайдамаків. Забігали сотники, заметушилися десятники. Табір ожив.
— Шановне товариство! — звернувся до отаманів Микита. — Кожен відає, де його місце, знає, що робити. Пам'ятайте лишень: хто завагається — усім нашкодить, увесь наш задум погубить. Ліпше зараз відмовитися, ніж товаришів підвести. Подбайте, друзі, й про порядок. Кожного, хто виявить непослух, нехай спіткає давня гайдамацька кара: п'ятдесят київ перед усім товариством, випити гарнець(83) води і три дні йти пішки попереду сотенного значка. Хто кривдитиме посполитих або міщан, буде покараний таким же робом і вигнаний із ватаги. Бранців — панів та підпанків — на суд громадський.
Ішли на Фастів через Велике Половецьке, Устимівку, Ковалівку, Триліси. Поблискували проти місяця цівки рушниць, колихалися загартовані на вогні дубові кілки, цілилися в небо довжелезні списи. Не співали пісень, не палили люльок. Мовчали. Дозорці, виставлені напередодні, повідомляли про спокій у довколишніх місцях.
Поминули Велику Салтанівку. Снігурівку зайняли без ніяких перешкод: тут не було жодного жовніра або ж козака з надвірної охорони. Вступили в передмістя Фастова — Кадлубицю. Савка Плиханенко досяг Паліевого городища. Майже одночасно з ним біля славної колись фортеці Семена Палія появився й Станіслав Копиткевич. Перед самою зорею Швачку повідомили про підхід загону Андрія Журби.
— Пора! — гукнув Микита громовим голосом.
Перестояну тишу розірвав одинокий постріл. У ту ж хвилину спалахнула повітка на Заріччі, покинута хазяїном під час нападу конфедератів. Осяявши все навколо, вдарив у небо стовп вогню. Ніч відступила за місто. На темному фоні кошлатих хмар чітко вирізьблювався похмурий палісад. Високі дубові колоди, загострені зверху, міцно сиділи в землі. Годі було й думати, щоб вивалити якусь із них. За тими колодами було кілька метрів землі, а далі знову йшов такий же ряд колод.
Недалечко від Швачки манячіла кругла вежа. Тільки отаман віддав наказ про наступ — як відтіля жахнув вогонь. Над головами засвистіло — і через мить гайдамаків оглушив страшенний вибух. Обтрушуючи з жупана землю, Швачка пожартував:
— Так легко й на той світ потрапити, — і підняв шаблю: — Вперед, орли!
З усіх боків до палісаду з гучними криками кинулися наступаючі. І вдруге вежа обізвалася вогнем. Та більше на неї ніхто не зважав. Першими палісаду сягнули козаки. Вони закидали на палі аркани, вилазили наверх і з висоти наосліп стрибали в місто. За ними на стіни подерлися селяни. Назустріч їм ринули кіньми гусари. Але дорогу панським охоронцям перетнули кожум'яки, бондарі, ковалі, гончарі та стельмахи — увесь міський люд. Викинувши перед собою довжелезні списи, вони посунули на гусарів, яких заохочував бравий поручик:
— Вперед, панове! — І першим врізався в ряди ремісників.
Ті почали відступати назад. Але в цей час відчинилася брама східної вежі — й нестримним потоком назустріч гусарам ринули гайдамаки. Попереду на вороному коні летів Журба. Звелися на диби коні, заскреготіли шаблі.
— Бий гусарів! — крикнув Швачка, стрибаючи з частоколу. Піші гайдамаки кинулися за ним і з'єдналися з кожум'яками. Затиснуті з двох боків, гусари завертілися на місці, а потім, неначе змовившись, кинулися до замку.
Гучні вигуки «Слава!» весняною повінню покотилися від північних воріт, а там і з боку Палієвого городища.
— Що це? — спинився поручик.
— Надвірна хоругва! — радісно закричав хтось. — Наші!
З темряви вилетіли надвірні козаки.
— Наші! — повернув до них коня поручик.
— За волю! За честь козачу! — заніс високо над головою шаблю козацький сотник, підлетів до поручика й рубонув його з-за плеча.
— Ах! — хитнулися гусари. — Зрада!
Лише небагатьом удалося пробитися крізь козацькі ряди й доскакати до замку. Не встигли вони наблизитися до брами, як стулки воріт розчинилися і якийсь жовнір замахав руками, гукаючи:
— Швидше, панове! Швидше!
Гусари влетіли на подвір'я. Та з усіх боків на них посунули гайдамаки, що захопили замок, пробравшись підземним ходом.
— Радимо не чинити опору, панове! — вийшов наперед Іван Письменний.
Гусари вхопилися за шаблі.
— Хто здасться — буде помилуваний!
Сходило сонце. Отамани, сотники й десятники збиралися на майдані. Сюди зводили гусарів і жовнірів, які вціліли, шляхтичів, що потрапили до рук гайдамаків.
— Чималенько-таки панства тут лишилося, — сказав Швачка. — Не сподівалися, певне, що ми так швидко нагрянемо.
— А не сподівалися, — підтакнув Плиханенко, — Думали, що Біла Церква їх надійно прикриє.
— Гляньте, гляньте! А то хто?! — вигукнув Швачка.
Всі повернули голови в той бік, куди він показував.
Провулком наближалася група людей. Попереду йшов Степанко, за ним — старий міщанин, а далі кілька чоловіків несли щось на плечах. Невдовзі процесія наблизилася.
— Батьку, — звернувся Степанко до Швачки, — дідусь Данило Бандурка хочуть вітати вас із славною звитягою.
Кобзаря обережно опустили на землю. Все на ньому — голова, обличчя, руки, ноги — було покрите полотняними бинтами.
— Батеньку наш, — нахилився над ним Швачка. — Простіть нам, що на таку небезпеку вас наразили.
— Нічого, Микито, — озвався Бандурка, — Тіло ще болить, а душа, як тільки почула, що ви у Фастові, ожила. Спасибі Михайлу Дубу, й тіло, надісь, перестане боліти.
— Перестане, батеньку, — запевнив Швачка. — Ми вам найліпшого знахаря знайдемо, зілля роздобудемо. Все зробимо, аби вас пошвидше на ноги поставити.
— Михайла, Микито, не забудь. Подякуйте йому щиро, по-козацькому. Він заслужив. Коли б не він, то пропав би я, надісь.
Швачка підкликав джуру, попросив щось принести. Коли той повернувся, Микита підійшов до Михайла, простягнув йому туго набитий капшук злотих, зелений пояс, смушеву шапку.
— Та що ти, отамане! — відсахнувся старий, — За кого мене маєш? Хіба я за гроші? Я людину добру рятував.
— Це не плата, Михайле, — спохмурнів Микита, — Це винагорода. Ви ж без хати лишилися. Конфедерати й вас не помилували, дарма, що вся голова як молоком облита. А за що? За те, що бідну людину розумієте. От щоб ви й далі могли тим, кому сутужно стане, допомагати, ми й даємо вам трохи злотих. Думаю, що тут вистачить і нову майстерню звести, і начинням для неї обзавестись, і хатину збудувати.
— Спасибі, отамане. Спасибі.
Посміхалося ранкове сонце. Збуджено гомоніли козаки й гайдамаки.
Розділ XX
У ПОІРПІННІ
Фастів нагадував розворушений мурашник. Гомін у центрі містечка був не менший, ніж під час найбільшого ярмарку. Біля костьолу в оточенні гайдамаків стояв Микита Швачка. На ньому — синій жупан, підперезаний зеленим шовковим поясом, червоні сап'янці. З-під смушевої шапки виглядає довгий оселедець, над карими суворими очима дашком звисають чорні насуплені брови. Тільки-но скінчився громадський суд. Отамани розійшлися. До Микити підвели п'ятеро селян.