— Щось наші радяться біля руїн, — почулося з-за кущів.
— Мізкують, що далі робити.
— Мене запитали б. Я взяв би військо та й повів би прямісінько на Польщу. Аж на Аршаву.
— А чого ждати? Звісно, на Польщу. Поки не вспіли опам'ятатися король і короленята.
Микита глянув на кущі, ніби хотів побачити, хто там говорить. Але не тільки нікого не побачив, але й нічого більше не почув. Ніби нікого й не було там. Задумався: може, й справді нічого довго на одному місці затримуватися? Вибили панів — і далі. Аж до самої Варшави. Але ж… сам усіх не одолієш… Сполучно треба. До Залізняка посланців пора слати… До Києва теж… А може, й там Серезлієви позасідали?
— То як, Микито? — порушив мовчанку Журба.
— Пішли, Андрію, листа до київського генерал-губернатора складемо. І батьку Максиму пора написати. Хоч кілька слів. Гукни Копиткевича, писаря свого візьми.
— А чи варто писати генерал-губернатору? Сам же щойно пересвідчився… Думаєш, він ліпший Серезлієва?
— Думаю, що варто. Пора нагадати, що цариця обіцяла всіх під свою руку взяти.
— Обіцяти вона вміє, Микито. Та що з тих обіцянок? Думаєш, не знає цариця, скільки ми панів перевішали, скільки голів їм постинали?
— То й що ж із того? Ті пани — вороги не тільки наші, а й царицині. Ціле військо Кречетников привів, щоб тих панів угамувати, бо ж вони підняли руку і проти короля свого, і проти цариці.
— О ні, Микито. Копиткевич правду каже. Ніколи пан царю ворогом не буде. Пани ворогують поміж собою доти, поки хлоп не піднявся, Розказував мені батько про тридцять четвертий рік. Тоді Верлан, ватажок гайдамацький, з царициним полковником Полянком навіть умову був склав. Та коли побачила цариця, що Верлан аж до самої Польщі добирається, наказала тому ж Полянкові гайдамаків роззброїти і польським панам на поталу віддати.
— Давно то було, Андрію. Цариця інша була. І час не той, що зараз. Тоді Верлан один був. А нині — глянь — скільки нас. Уся Правобічна Україна піднялася. Он Максим Залізняк уже Умань узяв. Царицине військо підійшло. То що думаєш? Брататися почали. Вже третій день двома окремими таборами під Уманню стоять. Одні до одних у гості ходять.
— Що ж… Можливо, й справді не всі такі, як той Серезлієв. Може, цариця й не наказувала нам по домівках розходитися. Може, то все його вигадки. Звісно, київському генерал-губернатору видніше. Поки не підійшов Стемпковський з військом, треба діяти.
— Пішли. Напишемо — побачимо. Як почне генерал-губернатор носом крутити, — до Залізняка підемо. Зберемося в одну сім'ю — і разом на всіх панів!
Розділ XXII
КІНЕЦЬ СПОДІВАНЬ
Проминуло кілька днів. Швачка почав було турбуватися: довгенько не нагадує про себе Плиханенко, нема ніяких звісток від Чернявщенка, що разом із Яковом Безрідним повіз листа до генерал-губернатора. Та ось прибув гонець од Бондаренка. Іван, оволодівши Радомишлем, Брусиловом, Бишевом та Макаровой, повідомляв, що збирається вдарити на Чорнобиль. Обізвався й Таран. Звільнивши від панів усі села на захід від Білої Церкви, він рушив на поміч Максиму Залізняку під Умань. Повернувся Ян Байрацький, розповів, як Плиханенко піймав Тишу-Биковського і як той по дорозі до Фастова помер з переляку.
— Ну що ж, — сказав Микита. — Ми наказ батька Максима виконали. Тепер пора далі йти. Почекаємо день-два — і до Умані.
— Якби на мене, то я й сьогодні рушив би, — мовив Журба.
— То й іди зі своїми. А я почекаю вістей від Чернявщенка.
У той же день Журба залишив Фастів. А наступного дня, ще вдосвіта, в табір влетіло два гінці.
— Батьку отамане! — схвильовано вигукнув перший. — Поблизу Гумані царицині війська полонили Тарана.
— Батьку! — доповів другий. — Царицин полковник Чорба захопив у полон Семена Неживого.
— Сотників і десятників до мене! — вигукнув Швачка.
За кілька хвилин у кімнату ввійшли Станіслав Копиткевич, Єгор Степанов, Ян Байрацький, Микола Недозорець та ще кілька чоловік. Разом з ними на порозі появився незнайомець.
— Я, пане отамане, з Києва, — обізвався прибулий.
— Що там? — пішов йому назустріч Микита Швачка.
— Послів твоїх, отамане, генерал-губернатор до в'язниці кинув. Сибіром погрожував. І тебе недобрим словом згадував.
— Стій! Щось ти не те говориш, — побагровів отаман, — Хто тобі це сказав?
— Мій син у губернській канцелярії писарчуком служить. Посланці твої, батьку, попросили його передати, щоб ти не посилав більше нікого до Києва. До Залізняка йди.
Отаман заходив по кімнаті.
— А я вірив йому! Хотів з панами порозумітися. Всі вони одним миром мазані. їм хлоп страшніший, аніж конфедерат. Ще сперечався з тобою, пане Станіславе… Що ж тепер робити?
Сотники й десятники запалили люльки.
Першим озвався Єгор Степанов:
— Негайно рушаймо до Умані. Треба сукупно з батьком Максимом рішати, як далі бути.
— Я теж такої думки, отамане, — підтримав його Копиткевич.
— А решта? — запитав Швачка.
— Всі згодні, батьку, — загомоніли сотники й десятники.
— Тоді вирушаємо у пообідню пору. Мартин Коваленко зі своїм десятком нас прикриватиме. Нікому й нікуди без дозволу не відлучатися.
Всі вийшли. Микита стомлено опустив на груди голову, задумався: вибирав найкоротший шлях на Умань.
Через годину гайдамацькі сотні почали залишати Фастів. Стурбовані жителі вибігали на вулиці, кидалися до гайдамаків:
— Куди ж ви, соколики наші?
— На кого ж нас полишаєте, рідненькі?
— Хто ж нас захистить? Що будемо чинити, як повернуться пани?
Швачка звівся на стременах:
— Не опускайте голови, люди добрі. Нас кличе батько Залізняк. Хочемо сукупно діяти, бо з Польщі велике військо проти нас виступило. Розіб'ємо супостатів, повернемося.
За Телешівкою, де гайдамаки зупинилися на ніч, до них приєдналося кілька донських козаків.
— Набридло царициним офіцерам за прислугу бути, — пояснив їх отаман. — Що не скажи — не так, що не зроби — неправильно… Різки й кулак — на кожному кроці.
Коли були за десять верстов од Богуслава, дозорці доповіли, що попереду стоїть царицине військо. Швачка зібрав на раду сотників.
— Що будемо чинити? — спитав.
— Треба назад, — обізвався Байрацький.
— А може, на Таращу рушимо? — запропонував Недозорець. — Обійдемо їх. Хтозна, що в тих офіцерів на думці.
Поки радились, прибули нові дозорці. Вони доповіли, що окремі підрозділи царського війська появилися позаду, а також у селах, які тягнуться обабіч шляху.
— Схоже, що нас оточують, — зауважив Копиткевич. — Доведеться пробиватися.
Сотники задумалися. Нарешті мовчанку порушив Недозорець:
— Думай не думай, мабуть, таки доведеться йти на переговори. Іншого виходу я не бачу.
— Можна було б, звісно, прорватися, — в задумі мовив Копиткевич. — А це означало б, що ми почали воювати проти царициного війська.
— Ні, таки вихід один: поки не пізно, спробувати вдатися до переговорів.
На тому й порішили. Швачка віддав наказ продовжувати рухатися на Богуслав. Сам вирушив попереду. Оглядаючись на посмутнілих гайдамаків, спробував пожартувати:
— Чому, хлопці, повішали носи?
— Шила в мішку, пане отамане, не заховаєш. По обличчях сотників бачимо: не час для веселощів.
— Що ж, братці, час чи не час, а справжній козак не боїться ні тучі, ні грому. Давайте краще заспіваємо, та так, щоб нашим ворогам аж нудно стало.
Та співати не довелося: на дорозі з'явився невеличкий кінний роз'їзд. Один із дозорців повідомив:. — Пане отамане, підполковник Московського карабінерного полку Вільгельм Бринк запрошує тебе разом із сотниками до себе на розмову.
Швачка підкликав сотників:
— От що, братці. Нас запрошують на розмову. Проте… я думаю, що всім їхати небезпечно. Поїду я сам… Хіба візьму ще Миколу Недозорця… А решта… Будьте при своїх сотнях. Пильнуйте… Коли що не так, пробивайтеся!
За невеличким переліском перед ними відкрилося широке поле. На пагорбі виднівся білий намет. Перед ним, вишикувавшись двома шеренгами, стояло десятків чотири солдат. За наметом, під березовим гайком, застигли два відділи кінноти. По боках теж можна було помітити вершників. «їх набагато більше», — подумки зауважив Швачка. Повернувся до війська, що йшло позаду, подав знак зупинитися й чекати.