З намету вискочив моложавий поручик, наблизився до Швачки й Недозорця:
— Отаманів прошу до пана підполковника.
Швачка й Недозорець переступили поріг. За невеличким похідним столиком сиділи три офіцери. Обабіч, взявши на караул, стояли чотири солдати.
Микита зняв шапку, склонив голову. Недозорець зробив те ж саме.
— Отаман Жерелівського куреня Микита Швачка має честь вітати офіцерів її імператорської величності.
Підполковник Бринк, підстаркуватий офіцер у розкішній перуці під широким трикутним капелюхом, метнув на нього крижаний погляд і, не відповівши на привітання, заговорив:
— Я підполковник Вільгельм Бринк. Мене послаф сюди полковник Московського карабінерного полку Протасоф. Я вам наказую: видайт мені біглих російських зольдат і сербський пікінер, скласти зброя і розійтися по доміфках, а запорізьких козакіф повернуйся в свій команд і за порушення закона поніс відповідальність.
— Пане підполковнику! — спаленів Швачка. — Ми, піддані її імператорської величності, козаки запорізькі, прийшли на землю батьків своїх, щоби разом з посполитим людом, який утисків неймовірних зазнає, бити наших ворогів. Ми діємо по універсалу кошового Війська Запорізького і яко воїни цариці…
— Як ти смієш, нехіднику? — вдарив шпагою об килим Бринк і підхопився. — Як ти смієш сепе і свой зграя розпойникоф називайт Войском Запорожским, войском єйо імператорськой величность? За такі слофа ти пудеш відповідайт! Зараз же давайт ваші шабля!
— Що ж, візьми, — гнівно кинув Швачка і вихопив шаблю з піхов.
Блиснула шабля і в руках Недозорця.
— Взять їх! — просичав Бринк.
Солдати наставили рушниці.
Одночасно на Швачку й Недозорця кинулися ззаду кілька чоловік, звалили на землю, вирвали з рук шаблі, витягнули з-за поясів пістолі, зв'язали й кинули в куток.
— Який сором! — важко зітхнув Швачка. — Брехнею заманити в капкан людей, що так на вас чекали.
— З розпойником мені нема про що розмовляйт… Я топі… наказувайт: сказайт своїм розпойник — складайт зброя. Біглий зольдат — вперйод!
Микита звівся на ноги. За ним устав і Недозорець.
— Що ж… скажу… поки рот не зав'язали.
Їх виштовхнули з намету. Швачка поглянув з пагорба й зрозумів, що увесь загін потрапив у западню. Набравши повні груди повітря, гукнув що мав сили:
— Братці! Нас зрадили царицині офіцери!
Бринк дав команду. Шеренги солдат розступилися — і на гайдамацькі лави розкритими пащами визвірилися гармати. Єгор Степанов зіскочив з коня, став навпроти, розкинув руки:
— Братья! Я бывший русский солдат, а ныне казацкий сотник! Не стреляйте в своих братьев! Они сражаются за свою свободу! Придет время, и мы вместе подымемся против наших общих врагов!
Бринк підкликав поручика. Варикаша здогадався, про що міг він говорити поручику, і поза кіньми кинувся вперед, затулив сотника. Єгор ступив крок ліворуч і став рядом з ним.
— Братья! Сегодня вы стреляете в нас, а завтра они будут стрелять по вас.
До Варикаші й Степанова приєднався Копиткевич.
— Панове солдати! Я поляк…
— Огонь! — скомандував поручик.
Гарматний залп скосив Копиткевича, Варикашу й Степанова та ще кількох гайдамаків, які стояли в перших рядах. Ян Байрацький, чудом лишившись живим, підняв шаблю над головою:
— Братці, за мною! — і кинувся вперед.
Солдати зімкнули ряди, затуливши намет. Десятки багнетів блиснули перед очима гайдамаків. Байрацький повернув коня ліворуч і помчав до березового гайка. За ним проскочило кілька десятків гайдамаків. Решті перегородили дорогу кіннотники Бринка…
Поки солдати й гусари в'язали поранених гайдамаків, писар під диктовку Бринка закінчував писати рапорт, у якому повідомляв полковника Протасова, що 9 липня за 10 верстов від містечка Богуслава підполковник догнав «партію лиходіїв», керованих отаманом Швачкою, і розбив її, взявши в полон отамана.
Розділ XXIII
ОДЕРЖУЙ ТЕ, ЩО ЗАСЛУЖИВ
На подвір'ї діда Кошового метушилися якісь жінки. Під крайніми яворами виднілися накриті білими настільниками довгасті столи, на них — миски, тарілки, пляшки.
Плиханенко наказав ватажанам спішитись, сам поспішив до хати. В очі впала череп'яна миска з коливом(85).
— Що це? — тривожно запитав жінок отаман.
— Діда Григорія щойно поховали. Учора шляхтичі наскочили. Почали меду вимагати, а дід: нема та й нема. Вони кинулись шукати — і знайшли за катрагою тайник, а в ньому — аж дві діжки. Свіженького. «Ти гайдамакам, розбійнику, беріг!» — закричали, а старший з них — його шаблею по голові.
— Куди вони поїхали? — спитав Плиханенко.
— Мабуть, на Ясногородку.
— Хлопці! На коней! — гукнув отаман.
— Люди добрі! — вискочила наперед одна жінка. — Не доженете. Вони ж, як зайці, помчали звідсіля. Прилетів якийсь панок, щось сказав — і їх як вода змила. Це ж увечері було, а зараз же обіди…
— Не втечуть! — гарячкував Плиханенко.
Незабаром чата Плиханенка була в Ясногородці. Тут отамана вже чекав Федір Базарний.
— Батьку, — доповів він, — у Бишеві, в корчмі, ми застукали якихось шляхтичів. Хвалилися корчмареві, що в Мостищі їм удалося накрити зграю гайдамаків. Ну… ми їх усіх там… і поклали…
— Спасибі, що відомстили за діда Григорія.
З Ясногородки загін рушив на'Лісню, там на Бишів, а тоді вже — на Чорногородку. Плиханенко вів своїх друзів від села до села, не затримуючись довго в одному місці. Шляхтичі, почувши про його наближення, тікали світ за очі.
— Може, панів уже ніде й не зосталося? — дивувався Левко Малий.
— Побачимо. Може, батько Швачка поведе нас в такі місця, де їх ще повно-повнісінько, — роздумував Федір Базарний.
Та у Фастові, куди Плиханенко повернувся на другий тиждень, Швачки не було.
— Пішов до Залізняка, — сказав Данило Бандурка, що вже одужав і знову збирався в дорогу. — Йди й ти, Савко. Будете всі разом — пани аж за Аршаву тікатимуть.
При згадці про Варшаву в пам'яті Плиханенка спливла дружина. «Я до Варшави дійду!» — закричав він тоді… Пан Пжигоцький, дізнавшись про його погрозу, наказав пахолкам: «Приведіть того харцизяку до мене. Я йому дорогу до Варшави покажу! На спині канчуками виб'ю!» Савку катували тоді до тих пір, поки він не підплив кров'ю… Де-то зараз відсиджується той окрутник несусвітний? Торік його так і не вдалося підстерегти — ховався десь аж на Волині… А нині? Може, так, як і Тиша-Биковський, понадіявся на конфедератів і додому повернувся? А Мале Половецьке… майже по дорозі… до Умані.
І Плиханенко завернув до рідного села. Односельці зраділи йому.
— Таки прибув, — говорили. — А ми й очі видивились. Чуємо: б'єш панів — та тільки зітхаємо: коли ж до нас завернеш…
— Пан у себе? — спитав.
— Позавчора повернувся…
Плиханенко приострожив коня. За ним ринули до панського двору всі ватажки. Зупинилися аж перёд рундуком.
— Поїхав наш пан до Бжезецького в гості, — розчарував їх слуга, що вискочив з покоїв.
— Гаразд! — гукнув Савка. — Погостюємо й ми там.
Через годину чата Плиханенка влетіла на змилених конях до панського двору в Трушках. Плиханенко й МаЛнй кинулись у світлицю. Пжигоцький і Бжезецький, побачивши гайдамаків у дверях, заніміли від переляку, потім підхопилися.
— Хто до-зво-лив? — захитався на неслухняних ногах Бжезецький. — Як ви смі-е-те ври-ва-ти-ся в по-кої шлях- ти-ча?
Він вихопив шаблю з піхов.
— Гей, слуги, де ви?
— Обійдемося, пане, й без слуг, — усміхнувся Плиханенко, теж дістаючи шаблю.
— А я хіба не маю карабелі? — затупцював біля канапи Пжигоцький. — Де ж це вона поділася? Ага… ось де вона… лежить… Ану, лотре, ставай до бою зо мною!