— Якраз ти мені й потрібний, пане, — пішов назустріч Пжигоцькому Савка. — Пізнаєш?
— Матка боска! — сполотнів шляхтич. — Плиханенко…
Бжезецький, розмахуючи шаблею над головою, кинувся вперед.
— Е ні, пане, — загородив йому дорогу Левко Малий. — Удвох на одного? Ні. Я ж теж цією штукою штрикати вмію. Ставай до бою зо мною.
Задзвеніли шаблі, посипались іскри. Та поєдинок скінчився так само швидко, як і розпочався. Шабля Пжигоцького за хвилину вилетіла з його рук.
— У-у-у, Драб, — завив він і кинувся з піднятими кулаками на Савку. — Я й без карабелі справлюся з тобою. Задушу…
— Я ж тобі, пане, ще й дороги на Варшаву не показав… Борг же не віддав…
— Бидло ти! — продовжував насідати Пжигоцький, розмахуючи руками.
— Ну, що ж, пане, одержуй те, що заслужив. І за жінку мою, і за мене самого, і за всіх твоїх підданих, — і Плиханенко вдарив шляхтича шаблею.
Водночас упав на землю й Бжезецький, прохромлений шаблею Малого.
Коли Плиханенко й Малий вийшли на ґанок, увесь двір був запруджений селянами.
— Люди добрі! — гукнув Плиханенко. — Ще два супостати перестали поганити нашу землю. Діліть їхнє майно, господарюйте спокійно без пана й гарапника. А ми, — повернувся до своїх ватажан, — рушаймо далі.
Сонце високо підбилося вгору й припікало так, що гайдамаки почали знімати шапки. Розтягнувшись вервечкою, вони поступово перейшли на дрібну, повільну рись.
— Гляньте! — раптом викрикнув Левко Малий. — 3 Городищ хтось поспішає до нас.
Усі повернули голови ліворуч. Ледь помітним путівцем навперейми чаті мчали три верхівці. Отаман наказав гайдамакам зупинитись. Верхівці підлетіли до нього. То були царські гусари.
— Князь Мещерський, — промовив середній, — наказав передати вам волю її імператорської величності, цариці всеросійської Катерини Другої — кожна розбійницька ватага повинна негайно скласти зброю.
— Як? Як він сказав? — посунули вперед гайдамаки.
— Розбійницька ватага? Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся?
Гусар підвищив голос:
— Я передаю наказ князя Мещерського: якщо ви не складете зброї й продовжуватимете рухатись далі, гусарський полк змушений буде атакувати вас.
Скінчивши, гусар розвернув коня й полетів назад. За ним поспішили і його супутники.
Гайдамаки збились у купу, закричали:
— Та як він сміє!
— Хто він такий?
— Він нам не указ!
Обуренню не було меж. І саме тоді, коли пристрасті розгорілися з небувалою силою, Плиханенко, приглянувшись до лісу, що перетинав шлях, вигукнув:
— До зброї, братці!
Всі завмерли й глянули туди, куди дивився отаман. З лісу, по обидва боки від шляху, розгортаючись півколами, на чату мчали польські драгуни. Поле швидко покривалося верхівцями, які з оголеними шаблями несамовито гнали коней уперед.
— За мною! — крикнув ще раз Плиханенко й полетів назустріч ворожій лавині. Ринули вперед і всі гайдамаки. Невдовзі жменька сміливців потонула у величезній юрмі драгунів. Один гайдамака бився проти п'яти, шести, а то й десяти ворогів. В суцільний гул зливалося скреготіння заліза, іржання коней, погрози й прокльони супротивників. Поле покривалося вбитими й пораненими.
— Здавайтесь, хлопи! — горлали розлючені шляхтичі.
Та ніхто не кидав зброї, не просив пощади. Нарешті драгунам удалося відтіснити Плиханенка від решти ватажан, оточити звідусіль. Один шляхтич підсік Савчиному коневі ноги. Коли тварина рухнула на землю, Плиханенко опинився в тісному кільці ворогів. Він зумів зарубати ще двох драгунів, що спішились і хотіли взяти його живцем. Та коли інші шляхтичі, плигаючи з коней, навалилися на нього скопом, він упав, і в цей момент його зв'язали. В полон потрапили Федір Базарний, Левко Малий, ще кілька гайдамаків, решта загинула. Чата Плиханенка перестала існувати.
Розділ XXIV
ОЙ ПОВЕЗЛИ БАТЬКА ШВАЧКУ
Оксана довго ховалася. Тільки зачує, було, якийсь гомін у лісі, хай би й за милю від лісникового обійстя, як зразу ж тікає в схованку, зрихтовану лісником у коморі. Боялася не лише панів, а й посполитих. Після того як знайшла тут притулок, минуло двоє літ, а вона все певна була, що її розшукують панські слуги. Знала: пан нікому не прощав ані найменшої провини. Карав за непослух, за недомовку, за косий погляд. А тут — підпал… Хіба він може забути таке? Ніколи! І дівчина ці літа не жила, а скніла, сохла й марніла. Не тільки страх, а й нерозвійна туга не кидала її каламутила спокій. Де б не. була, що б не робила, перед очима стояли батько і ненька. Десь, певне, й очі виплакали, виглядаючи її. Кожної ночі снився Микита. Де він? Що з ним? Як попрощалися вночі за хутором, так після того ні слуху про нього. Може, в неволі, а мо' й головою десь у степу наклав. Світ превеликий, а в ньому повно лиха…
Лісник з господинею довго втішали, що доля таки зглянеться над нею. А літа летіли — і не було ніякого просвітку. Важка невідомість точила серце. Оксана поволі втрачала віру, опускала голову. А там почала забувати й про обережність.
Одного разу, набравши води в криниці, не поспішила, як завжди, в сіни, а зупинилася на подвір'ї, замріялася. З глибокої задуми прокинулася тоді, коли біля двору застукотіли кінські копита і з-за тину почулося:
— Скажіть, господине, пан Северин удома?
Оксана оглянулася: біля воріт на вороному коні сидів чорновусий шляхтич у темно-синьому кунтуші й хутряній шапці з жовтим верхом. Дівчина зойкнула: таки вислідили її. На зойк оглянувся лісник. Він поспішив заспокоїти Оксану:
— Не бійся, дочко. Це мій знайомий шляхтич Генріх Рожнятовський. Напевне, знову мандрує в Польщу. Бишів- ський магнат Антон Харлінський розорив його — ось він і їздить шукати правду.
Господар пішов одчиняти ворота, а Оксана ніяк не могла рушити з місця. І тільки тоді, як незнайомий під'їхав до рундука, вона зробила перший крок.
— То нова служка, пане Северине?
— Та ні… Просто… нікуди подітися дівчині — я й прихистив. — І лісник у кількох словах повідав своєму гостеві сумну історію кохання двох молодих людей.
— То кажете, пане Северине, того козака Микитою звали? А дівчина відкіля ж?
— Із-за Тетерева. Спалила, каже, пана свого, а сама — світ за очі.
— Невже Оксана?
— Оксана, пане Рожнятовський. А як ви знаєте?
— Зустрічались мені якось чумаки. Один із них розповідав про Микиту Швачку та його Оксану…
Дівчина почула останні слова, вибігла на подвір'я.
— Паночку! — скрикнула. — Де ж Микита зараз?
— Чув я, Оксано, що у Фастові. Гайдамачить Микита твій…
Генріх Рожнятовський не сказав лише, що сам йе в Польщу їде, а набирати чату з поляків на допомогу повстанцям.
— Я… сиджу тут, як миша в норі. А Микита панів б'є… Мстить за кривди… Шукав-шукав мене — і не зна- йшое… Зате я знайду його! Спасибі вам, пане.
У той же день Оксана розпрощалася з лісником та його дружиною. Через кілька днів була у Фастові, але гайдамаків не застала: вони попрямували на Богуслав.
Дівчина пішла слідом. Не йшла — летіла. Ні спеки не відчувала, ні болю в ногах…
Коли попереду вдарили гармати й залунала безладна стрілянина, вона прискорила ходу. Поспішала так, що не помічала навіть зустрічних. Зупинилася тільки тоді, як почула розмірений тупіт солдатських чобіт. Підняла голову й побачила перед собою довгу колону. Посторонилася й застигла. Солдати були невеселі, пригнічені якісь. Поопускали голови на груди, немов боялися глянути людям у очі. Соромно, чи що?
Та ось солдатські ряди скінчилися — і перед дівчиною зринула похмура юрма, оточена верхівцями з оголеними шаблями. Одні в жупанах, інші — у розпанаханих сорочках, деякі — напівголі… Побиті, обдерті, пов'язані.
— Гайдамаки! — догадалася Оксана.
— Не відставати! — крикнув офіцер.
Дівчина прикипіла поглядом до запорошених, змучених лиць гайдамаків. Не було в них ні відчаю, ні страху, ні зневіри. Ішли та й ішли. Один десяток, другий, третій… Потім потягнулися вози. На них лелйли спинами один до одного зв'язані. Отамани, мабуть… Біля кожного воза — по два верхівці.