Оксана звелася навшпиньки, завмерла. Може, й Микита десь тут? «Микито, де ти? — сполохано забилося серце. — Підведи голову». Нарешті знову потягнулися солдатські ряди. Дівчина опустилася на землю, заклякла. Не чула й не бачила нічого більше. Підвела голову, як хтось торкнувся плеча:
— За ким тужиш, дочко?
— За Микитою, — скинула затуманені очі. Перед нею стояв кобзар, вибілений дощами, вітрами й нелегким життям.
— Оксана? — запитав, ніби знав її давним-давно.
— Оксана, — вперше за стільки літ сміло промовила незнайомій людині.
— Повезли його…
Дівчина підхопилася.
— Слухай, дочко, — притримав її кобзар, — Я не так довго жив на світі, як багато бачив і чув. Данило Рихліїв- ський я, а ще Бандурка. Жив у Києві біля губернатора, на Запоріжжі — біля кошового, з гайдамаками дружив. І добра, і лиха — всього звідав. Тож скажу тобі: не вішай голови. Сама ти Микити не визволиш, офіцерів не впросиш. Треба чекати. Гайдамакам одна дорога — в Сибір. Ось тоді якось і можна буде лиху зарадити. Вір, дочко, і жди. Залізняка теж підступно схопили. Вони разом щось придумають. А ниньки підемо з нами. Глянь, скільки я людей веду за собою.
Дівчина оглянулася. Навколо неї стояли діди, дітлахи, жінки.
— Загиблих ідемо хоронити.
За якийсь час вони вже були на широкому, обрамленому дубовим лісом і березовими гайками полі. Взялися копати ями, носити вбитих.
— А ти, дочко, — попросив кобзар Оксану, — сплети вінок.
Працювали до пізнього вечора. Коли почало заходити сонце, останні його промені пробігли по крутому схилу могили, позолотили високий, щойно витесаний хрест з березово-терновим вінком, перевитим волошками. Бандурка наладив кобзу, стиха заспівав:
Скінчивши пісню, кобзар вклонився могилі, повернувся до людей:
— Спасибі вам, люди добрі. Багатьох наших захисників поховали ми сьогодні, та ще більше лишилося на волі. Не втрачаймо ж віри. Ждімо, коли знову настане слушна година. Не здолали панів тепер, здолаємо іншим разом!
Розділ XXV
ОСТАННІ ІСКРИ
Немов поранений звір, метався Ян Байрацький по Богуславщині. Поставивши невеличкі чати й дозорців на всіх шляхах, якими тільки могли конвоювати полонених, він збирав рештки гайдамацьких загонів. За тиждень йому вдалося збити чималий загін із залишків чат Неживого, Журби, Тарана. Приєдналися до нього й Наум Дідушко, Денис Рябовіл та Карпо Нечаєнко, які пробивалися на південь після полонення Івана Бондаренка. Недалеко від Рокитного, над Россю, Байрацький зустрівся з Генріхом Рожнятовським, що вів із Польщі три десятки хлопів на поміч своїм українським друзям. Об'явився й Данило Бандурка.
— Біда, братці, — сказав він отаманам. — Шляхту виловлює наших спільників, які блукають по навколишніх лісах і байраках, значкує навіть тих, хто бачив гайдамаків. І нас можуть виявити.
— А ми й не збираємось ховатися. Сил у нас досить, аби напасти на Бринка й відбити Швачку, — вигукнув Байрацький.
— Ні, Яне. Бринк перехитрив нас. Він переправив Швачку та інших братчиків Протасову, а той, не гаючись, відрядив полонених до Києва. Моя вам порада: відходьте в степи. Переждіть якийсь час, а там видно буде.
Данило Бандурка говорив правду: Микита Швачка в цей час був у Києві. 27 серпня того ж, 1768, року Київська губернська канцелярія, закінчивши слідство, винесла вирок у справі полонених гайдамаків, у шістнадцятому пункті якого було зазначено: «Никиту Швачку… колесовать и живого положить на колесо, а вместо того бить кнутом, дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ноздри и поставя указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно».
— Тепер, товариство, нічого мудрувати, — озвався Дідушко. — Батько Бандурка має рацію. Щоб не потрапити до рук ворога, рушаймо в степи. Сьогодні ж.
— Тоді, Науме, ти веди, — тихо промовив Байрацький.
Тієї ж ночі гайдамаки рушили на південь. Відійшовши в запорізькі степи, Наум Дідушко, який очолив новий загін, почав чекати втішних вістей з України. Був переконаний, що боротьба не закінчилася: як тільки царицині війська залишать Київщину, народ знову візьметься за вила, коси, списи. І звістки не забарилися. Стало відомо, що в Києві зібрав нову чату Яків Довгошиєнко й прибув на Богуславщину, а звідти перейшов на Смілянщину та й скликає всіх, хто не забув ще батька Залізняка. Запорожці повідомили й про капітана Станкевича, який створив гайдамацьку чату, оволодів Жаботинським замком і теж вирушив на Смілянщину. Остання Звістка особливо схвилювала гайдамаків. Вони згадали зустріч з царициним військом, молодого серба, розповідь Яна Байрацького про розмову з капітаном у Білій Церкві…
І повів Дідушко свій загін до Сміли.
У степу гуляла віхола, снігом забило усі балки, байраки. Гайдамаки вибивалися з останніх сил, але їх вело нестримне бажання допомогти людям, які знову піднялися на боротьбу за довгождану волю.
Тяжкий перехід забрав багато часу і, коли гайдамаки прийшли на Черкащину, загін капітана Станкевича уже зазнав поразки, а гордий серб, зранений і скалічений, був схоплений карателями.
Тоді Наум Дідушко пройшовся вогнем і димом понад Славутичем-Дніпром і з'єднався з отаманом Губою, який зібрав у лісах поблизу Шполи близько шести сотень гайдамаків і готувався до нових боїв з осоружним панством.
Лютими морозами закінчувався пам'ятний для України й Польщі 1768 рік. Мов зголоднілі вовки, гасали по селах і містечках загони карателів, нишпорили по найвіддаленіших закутках, вишукуючи переможених, але не зломлених коліїв. Та лише сота доля народних месників потрапила до їхніх пазурів. Решта, лишившись на волі, чекала нового слушного часу.
ПІСЛЯМОВА
У травні 1768 року на Правобережній Україні спалахнуло грізне селянське повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. В той час землі Правобережжя знаходилися під владою феодальної Польщі. Друга половина XVII і ХУІІІ-те століття були ознаменовані визвольними рухами на цій території проти феодального і національно- релігійного гніту з боку чужоземних поневолювачів і місцевого панства.
Становище нещадно експлуатованих польськими і українськими панами народних мас було винятково важким. Панщина тривала більше 300 днів на рік. Крім того, селяни відбували інші повинності, утримували на власний кошт жовнірів польського війська, які жорстоко поводилися з простими людьми. Один з польських письменників XVIII сторіччя писав, що українські селяни «мало чим відрізняються від худоби, не мають жодної власності, гниють у бруді та злиднях, а через нестачу світла і харчів гине половина їхніх дітей». Не кращим було і становище широких мас міського населення, визискуваних як урядовцями польсько-шляхетської держави, так і великими й малими феодалами.
Досить було іскри, щоб вибухнув гнів доведеного до відчаю народу. Такою іскрою стали злодіяння так званих барських конфедератів. У кінці лютого 1768 року частина шляхти, невдоволеної політикою короля Станіслава Августа, що прагнув хоч якось приборкати панство і жити в мирі з Росією, проголосила у місті Барі на Поділлі, конфедерацію. Барські конфедерати протестували проти обмеження шляхетських вольностей королівською владою, проти мирних стосунків з Російською державою, почали грабувати і винищувати українське населення Правобережної України, яке небезпідставно підозрювали в симпатіях до Росії.