3 якого це часу, люди добрі, ви до церкви почали з лопатами ходити?
Не смійся, чоловіче, — креснув очима найближчий до нього селянин. — Іди собі, куди зібрався.
— Це мій побратим, — втрутився в розмову Іван, — Микита Швачка. У Києві шевцював, а тепер… додому повертається…
Селяни мовчали.
— То чого ж панові так притьмом закортіло, щоб ви й у неділю на шарварок ішли? — запитав Микита.
— Тут, чоловіче, таке діло, — сказав худий, мов скіпка, селянин. — Хліба в людей нема, а на ярмарку тіки хура(28) якась появиться, так покупців — повно-повнісінько. Отож і хоче пан Зубрицький піджити, а тут вода греблю розмила, млин став.
— На голодних ротах наживається, гадина.
— Та ще й не в Бишеві, і не у Фастові продає, а в Бердичів везе. На дорогу по чотири дні тратимо.
— А ви не йдіть! — різко махнув рукою Швачка.
— Як-то? — обізвалося разом кілька голосів.
— А так. Не йдіть — та й усе. Беріть жінок, матерів — та й рушайте до церкви.
— Вона у нас на замку, чоловіче добрий.
— Схоче пан — відчинить, не схоче — накаже титарю…
— А то й ключі забере.
— Якщо не забрав і цього разу…
Швачка посміхнувся:
— Біда невелика, якщо й забрав. Хіба не можна у нього забрати?
— Не бачив ти, чоловіче, смаленого вовка, — промовив підстаркуватий селянин. — А пахолки в нього навіщо?
— А вила та коси у вас? Ви ж не овечки, а люди!
— Скільки там нас, чоловіче… Жменька.
— В одному селі жменька, в другому жменька. А зійдетеся докупи, то пани й писнути не посміють.
— У панів — сила, а в нас що? Вилами й косами багато не вдієш…
— А за батька Хмеля?
— Тоді й козацтво піднялося.
— Козацтво ніколи осторонь не лишалося. Ні за Наливайка, ні за Трясила, ні за Палія. Козацтво завжди з селянами в спілці було!
— Швачка теж із козаків, — вставив своє слово в розмову й Іван.
— Із запорізьких? — недовірливо покосився на нього селянин із злими, колючими очима.
— Навіть отаманом був, — докинув Іван.
— А ти підеш з нами? — запитав хтось позаду.
— Пішли, — замість відповіді промовив Швачка.
— Підемо всі! — розпалився й Іван. — Над нами знущаються, а ми мовчати будемо?
— А воно й правда, — виступив наперед підстаркуватий селянин. — Твій батько, Іване, ніколи панам у зуби не заглядав. Поки він був живий, то й орендар пазурів не показував.
— Пішли! — ще раз гукнув Іван.
Гурт рушив до панського двору.
Замок посесора стояв на острівці. Від слободи його відділяла річка, від села — глибокий рів. По краях острівця тягнувся частокіл, і потрапити на панське подвір'я можна було тільки через перекидний місток. Коли селяни наблизилися до замку, місток був піднятий.
Микита ще здалеку побачив, що не так просто пробратися до пана Зубрицького. Він запитав, чи немає у кого-небудь з присутніх надійних людей серед панських слуг. Найближчі до нього селяни мовчки розвели руками.
— Зачекайте, друзі, — нараз пролунав знайомий голос із задніх рядів. За хвилину перед Микитою стояв високий голубоокий чоловік літ на п'ятдесят, з довгим русявим чубом.
Микита відразу пізнав у ньому новосільського знайомого Яна Байрацького й немало здивувався його появі. По-своєму зрозумівши погляд Швачки, Ян поспішив пояснити:
— Нічого поганого про мене не думайте. Так трапилося. Учора в Мостищі нам зустрілися шляхтичі Ленкевичі, що з Бишева поверталися. Вони розв'язали Зубрицького, а мене відшмагали так, що оце ледве до Чорногородки дошкандибав. Спинився перед замком та й думаю: куди ж мені йти? Аж бачу — весь люд піднявся, до пана Стефана поспішає. Чому ж мені осторонь лишатися? Я там усі входи й виходи знаю. Може, допомога потрібна буде.
— Гаразд, Яне. Довго думати не будемо, часу мало. Допоможи нам у замок пробратися, а там видно буде.
Байрацький підійшов до рову, гукнув:
— Агей, хлопи! Опускайте місток! Відчиняйте ворота!
— Ач який прудкий! А то навіщо?
— Ти що, Миколо, задрімав? Хіба не бачиш, що людей веду? Треба пана запитати, чи оту ковбаню за. млином засипати, чи ні. Та й довбню треба взяти — чим же палі забивати?
— Таж пускати хлопів до замку не велено,
— То я тобі хлоп? Бидло ти! Зараз же скажу пану Стефану, аби всипав тобі гарячих по саму зав'язку! Знатимеш, як патякати!
— Та йду вже, — буркнув челядник і почав спускатися з вежі.
— Тепер не зівайте, — шепнув Швачка селянам. — Спочатку я піду з Яном. А як дорога вільна буде, рушайте й ви.
Поки Микита перемовлявся з чоловіками, міст опустився, рипнула брама. Швачка ступив на подвір'я, відсторонив челядника:
— Не плутайся під ногами. Зробив своє діло — і ні пари з уст.
Челядник закліпав переляканими очима:
— Ви не смієте… Я варту гукну.
Швачка показав йому здоровенного кулака:
— Одним ударом вола звалюю. Невже охота скуштувати, чого він вартий? Сказано ж тобі: сядь і мовчи, то й мовчи. Або… ліпше — клич пана! Скажи — селяни порадитись прийшли.
Посесор вискочив із покоїв сам не свій: хлопи хочуть вести перемови з паном? Де таке видано?
— Що хлопи хочуть? — крикнув Зубрицький і почав пильно придивлятися до гурту, ніби хотів запам'ятати всіх тих, які непрошеними з'явилися перед його очі. Микита відокремився від гурту, наблизився до пана:
— Ми тільки хочемо запитати, чи пану Стефану відомо, який сьогодні день?
— А ти хто будеш, хлопе? Я тебе не знаю… Хто ти? І як ти смієш так зі мною розмовляти?
— Знаєш, пане, — усміхнувся Микита. — Знаєш. Ми ж учора в Новосілках знайомилися. Я на коня тебе підсаджував. Невже у пана посесора така вже коротка пам'ять?
— Ах ти ж ребелізант(29) проклятий! Ах ти ж волоцюга!
— Не галасуй, пане, даремне, — зупинив його Микита. — Перед тобою не два хлопи, а все село.
Зубрицький обвів селян збентеженими очима, озирнувся на пахолків. Важко зітхнув: що зроблять півтора десятка ледачих пахолків проти такої юрми?
— Так який же сьогодні день, пане? — повторив своє запитання Швачка.
Зубрицький роблено усміхнувся!
— Неділя сьогодні.
— Отож, пане. Люд у церкву зібрався, а ти наказав її замкнути і гнати всіх на шарварок. Де ж це хто бачив таке?
— Чотири дні працюємо на пана, — озвався дебелий парубок, виважуючи сокиру, — кожної суботи шарварок. Для себе тільки один день і лишається.
— А цей тиждень і його відбирають, — обізвався підстаркуватий посполитий.
— То як же, пане Стефане? — звузив повіки Микита.
Зубрицький зрозумів, що треба поступитися.
— Гаряча пора зараз, дуже гаряча. Могли б і зимою відпочити. Та коли вже притьмом до церкви захотілося, то я… не проти. Скажіть титарю: я дозволив. А на шарварок… у понеділок, — він кинув ключі підстаркуватому посполитому й швиденько пішов до покоїв.
Розділ V
ЛИХО НЕ ХОДИТЬ ПООДИНЦІ
З двору Зубрицького Письменний і Швачка повернулися додому. Запросили і Яна Байрацького до себе, бо йому тепер нікуди було діватися. Пообідали. Розговорилися. Події останніх днів навіяли спогади. Почав Байрацький:
— Я мав повідати вам про себе. Ось і нагода трапилася.
Ян почав здалеку. Розповів, що жив колись поблизу Кракова. Двоє було їх у батька — він та сестра Ванда. Бідували — страх і згадувати. А коли вже батько не міг кінці з кінцями звести, переїхали на Україну, в Добромиль. Мулярів у Добромилі не бракувало, але заробити було де. Мало-помалу й розжилися. Дім змурували своїми руками і в дім придбали дещо. Так і не зогляділися, як Ванда їхня на порі стала. Тут би Янові женитися, але ж і Ванда на виданні. Сказав тоді Ян батькові: «Зберемо Ванді посаг, видамо її, а потім і я вже подумаю про себе». Згодився батько, а мати просльозилася навіть від радості за сина. Небавом знайшлася й пара сестрі. Правду мовити, не по душі було те батькові, бо наречений — шляхтич. Станіславом Копиткевичем звали його. Він служив хорунжим у кварцяному(30) війську. Батько твердив, що пан Станіслав не пара Ванді. Пробували вмовити її — й на мову не здалася, гіркими сльозами облилася. Вирішив батько з паном хорунжим поговорити. Чим переконав його пан Станіслав, невідомо, та вже на другий день благословили молодих. Гарна пара вийшла. І жили вони гарно. Пан Станіслав мав свій маленький маєток біля Добромиля. Але недовго їм щастя усміхалося. Ласо позирав на той маєток шляхтич-гульвіса Ігнацій Новицький.