Одного весняного дня, коли пан Станіслав подався до Львова за покупками, Новицький зробив наїзд на маєток Копиткевича. Ванду люди сховали, а дім згорів. Повернувся пан Станіслав на голе місце. Але то ще не все. Лихо не ходить поодинці, а в парі. Не застав пан Станіслав і своєї дружини. Не знесла вона наруги, померла. Тоді Копиткевич повіз до коронного трибуналу позов на того шляхтича. Банітували(31) Новицького — і він мов крізь землю провалився: ні слуху ні духу. А горе помалу звело в могилу батька, а там і матір. Пан Станіслав подався на креси(32), а Ян продав свій дім та й бобі світ за очі пустився. П'ятнадцять літ не світу микався, поки на слід пана Станіслава натрапив. Той тепер у Білій Церкві поручиком служить. Оце до цього він і їхав.
— А як же пан до Зубрицького потрапив? — поцікавився Микита.
— Дістався я до Бишева, заночував там і дізнався, що пан посесор чорногородський нову кам'яницю мурувати збирається, знаючих людей шукає. А мені гроші до зарізу потрібні — і подався я до Стефана Зубрицького. Таку йому кам'яницю звів, що ліпшої на всьому Поірпінні не знайдете. Самі ж бачили. У Харлінського в Бишеві — і то гірша. У Тиші-Биковського, брата фастівського біскупа, і в Кощіївці, і в Бузовій — звичайні хати проти неї. А це ж… палац.
— А нащо посесору тут кам'яниця? — запитав Микита Швачка, ніби й не знав того. — Розбагатів так, що злоті муляють?
— Страх примусив. Колись у нього, розповідають, був непоганий дім, але дерев'яний. Гайдамацький ватаг Лазар Таранець пустив його з димом.
Швачка лише усміхнувся на ті слова.
— Оце діждуся пана Станіслава (він у Бишів до друга свого Рожнятовського поїхав) та й поступлю до нього на службу.
Помовчали якусь мить. Кожен думав про своє: Ян — про Білу Церкву, Письменний — про Запорізьку Січ та про її школу, де так потрібні знаючі дидаскали(33) Микита — про той останній бій гайдамацької чати з шляхетським роз'їздом. Де нині Лазар Таранець? А Єгор Степанов? Жаль, якщо загинули. Микиті пригадалася розповідь Степанова про те, як пан за непослух катував канчуками, як забивав у колодки. Порятували тоді Єгора товариші.
Пустив він червоного півня своєму князеві, пристав до ватаги лісовиків, які нагонили страх на панів всієї Московської губернії. А князівські слуги до сім'ї вчепилися. Над дружиною збиткуватися почали, над малими дітками. Кинувся Єгор з друзями жінку й дітей рятувати, а на них солдати, князем викликані, в засаді чекали. Схопили Єгора та ще двох лісовиків, забили в колодки — і в солдати. Єгор не скорився і там. Тоді його покарали шпіцрутенами(34) й погнали під Азов. Він тікав — і потрапив до рук ординців, а там — і на турецьку галеру.
Одного разу на морі знялася буря. Галера розбилася об скелі прибережні. Мало хто врятувався тоді. Разом з Єгором до берега добралося тільки троє. Був серед них запорожець один. Повів їх на Січ. Довгою і незвичайно важкою була та дорога. Добралися вони з горем пополам. Але й тут не пощастило Єгорозі: під самим Новосіченським ретраншементом(35) нарвався на знайомого офіцера — і знову довелося йому солдатські сухарі жувати. Лише за третім разом, як перекинули їхній полк до Києва, таки вирвався на волю. У Чернечому лісі пристав до гайдамаків. Прийняли його ватажани Лазаря Таранця, полюбили за мужність і веселу вдачу…
Так у розмовах і спогадах і недільний день минув.
Розділ VI
СТАНІСЛАВ КОПИТКЕВИЧ
У понеділок на шарварок вийшло мало не все село. Микита радив не поспішати з відробітком (буде, мовляв, ще не одна субота), проте чорногородці думали інакше. Іванів сусід зауважив:
— Ви, Микито, перелітна птиця… а нам туї жити… В’їсться Зубрицький — життя не буде.
— Одних Зубрицьких з їхніми пахолками ми не побоялися б, — обізвався інший селянин, — Так він зараз же приятеля свого Тишу-Бйковського покличе. А той… не доведи господи… Лютішого від нього в світі, мабуть, нема.
— Та ви ж біля самого Ірпеня живете. Зібралися — та й на ту сторону. Там є ще вільні землі, — сказав Микита.
— Хто б не хотів туди, та що поробиш, — скрушно мовив сусід.
— То чого ж ви сидите? Важко насидженого гнізда кидати?
— А, звісно, важко. Скільки праці вкладено в нього… Мені ось уже за п'ятдесят… На третьому місці живу… Тільки те й роблю, що слободи шукаю… Досі везло. А коли б панські пахолки нагнали, як тікав? Зашмагали б на смерть. А тут… не так легко й зібратися: пахолки Зубрицького так і шастають, так і винюхують. Мандрика очей з кожного це спускає. Тільки почнеш запрягати коня, він уже в дворі стоїть. «Куди?» — питає. Стефан обіцяв нам десять літ слободою жити. А що вийшло? Тільки ми халупи звели та сяк-так обжилися — лопнула наша надія на спокій, мов та бульбашка на воді. На шостому році, якраз у жнива, спека вдарила, що зроду-віку такої не бачили. Сиплеться жито. Ми, як мурашки, до нього кинулися. А тут приїжджає Стефан, на своє поле з пахолками гонить. Ми йому: «Пане, ви ж обіцяли нам десять літ…» Не дав і доказати. Як гримне: «Ах ви ж негідники! Збіжжя рятувати лінуєтесь? Так знайте: кінець вашим слободам!» Він кричить, а ми теж — гопки. Пахолки з киями до нас, а ми — за коси. Пан утік. А на завтра — Тиша-Биковський з надвірними козаками(36) в село примчав. Одгамселили нас киями — і в льох. Поки ми дрижаки хватали в кам'яному підземеллі, все нате жито висипалося…
Розповідь продовжив Іванів сусід:
— Змовилися ми тікати. Подумали: зберемося тайкома — та й махнемо на той бік. Готувалися начебто й скритно, та хіба від Мандрики сховаєшся? Винюхав пес шолудивий і пану доніс. Тільки ми серед ночі до Унави дісталися, аж тут фастівські надвірняки… Злапали нас, мов курей на сідалі. Що було потому — не питайте.
— А Гринь Олійник таки втік, — несміло докинув дебелий парубок.
— Що Гриню? — розвів руками літній селянин. — Те, що й тобі. Він молодий, дітей ще не мав. Жінку за руку — та й до лісу.
— Таж так, — згодився Швачка. — Одначе й сидіти гріх. Панство почує свою силу і так запряже нас, що ніколи волі не спізнаємо.
— А що ж його робити, чоловіче добрий? — прошепелявив маленький сухенький дідок.
— Якщо не можете вирватися, то не коріться, — хвилювався Микита. — Шляхти — пучка, а вас же — пригорща. То хто кого?
— Не здолаємо, — зітхнув дідок. — За Палія — зовсім їх було вигнали, аж на тобі — знову повернулися.
— А за батька Хмеля? Пів-України визволилося.
— Твоя правда, парубче, — підтримав його Швачка. — Били шляхту колись і ще будемо бити. І новий Хмель знайдеться.
— Коли то буде? — зітхнув дідок.
— Буде. І скоро. Пом'янете моє слово! — запально мовив Швачка. — Тільки ж і ви не сидіть склавши руки.
— Коли інші почнуть, то й ми не відстанемо.
Ледве договорив підстаркуватий селянин, як нагодився осавула Мусій Мандрика.
— Що за збіговисько? — гукнув здаля, — Ану за роботу! Погожа днина, а вони ляси точать.
— Щоб тебе черви точили, — буркнув дідок і взявся за лопату. Замелькали лопати і в руках інших селян.
Мандрика підійшов до Швачки і його товаришів.
— Хто ви і звідкіля? Навіщо людям голови морочите? — Потім повернувся до Яна: — А вам, пане Байрацький, зовсім не личить із хлопами водитися. Ми з вами люди іншого коліна.