Розділ VIII
ПОРЯТУНОК
Станіслав Копиткевич слухав Івана Письменного і водночас міркував, що йому далі чинити. Якби Яна Байрацького чорногородський посесор затримав одного, завітав би до замку, з'ясував у чому справа, порозумівся б з Зубрицьким і виручив би родича. Але ж Байрацького затримали з невідомим йому Микитою Швачкою, чи то колишнім козаком, чи то гайдамакою, і чи личить йому, шляхтичеві, встрявати в перемови з таким же шляхтичем на очах у надвірних козаків для того, щоб визволити людину, яка, можливо, й справді заслужила на кару? Ніби вгадавши його думки, Письменний додав до розповіді про свого товариша:
— Кілька років Микита був отаманом Жерелівського куреня.
— Отаманом? На Запоріжжі? — здивувався Копиткевич.
— На Запоріжжі, пане поручику. І добре знаним отаманом! — гаряче додав Письменний.
— Тоді справа інша, — мовив Копиткевич. — Здається, ви, пане спудею, говорили, що й папери якісь маєте?
— Паспорти маємо, — ствердив Письменний.
— Чи не міг би пан спудей принести їх мені? І тільки якнайшвидше?
— Чому ж? Я зараз! Моя домівка недалеко.
— Ми чекатимемо пана спудея в корчмі.
Іван повернув коня на Жолобовину, а Копиткевич з коваками попрямував до корчми — невеликої облупленої хатини з насупленим дахом і віхтем сіна на високій тичці поблизу воріт. Поручик, заїхавши до двору, гукнув корчмареві, що вискочив на ганок:
— Приймай гостей! Коням сіна заклади.
— Слухаю, пане, — вклонився корчмар. — Може, й оброку(46) дати?
— Оброку теж, якщо є.
— Для пана поручика все, що треба, знайдеться.
Копиткевич зайшов до корчми. Наймичка швидко накрила стіл.
У просторій кімнаті запанувала тиша. Тільки з кухні доносилось шаркання босих ніг та приглушений дзвін посуду.
Копиткевич добряче зголоднів, та їжа не йшла на душу: знову був збурений, як і два дні тому. Раз у раз подумки питав себе: коли ж настане край шляхетській сваволі?
До корчми зайшов Іван Письменний. Поручик був певний, що корчмар підслуховує, тому говорив з Іваном голосно й заклопотано. Ховаючи передані Іваном папери за відлоги кунтуша, промовив:
— Дякую за службу. Пан комендант буде задоволений, Прошу до столу. Поснідаєм — і до замку.
До садиби Стефана Зубрицького було недалеко, тому вирушили пішки. Мусій Мандрика, попереджений корчмарем, чекав поручика перед брамою. Низько вклонившись Копиткевичеві, недобрим поглядом окинувши з ніг до голови Письменного, провів обох до покоїв. Стефан Зубрицький, приязно усміхаючись, поспішив назустріч.
— Завжди радий гостям. Прошу, шановний пане, до зали. А це, — зиркнув на Письменного, — слуга пана поручика?
— Так, вельможний пане, — відповів Копиткевич, — пан Письменний зо мною, в одній і тій же справі.
— Он воно що! — здивувався Зубрицький. — Пан поручик не встиг зайти до зали, а вже веде мову про справи. Де це й коли два шляхтичі починали вести перемови, не спочивши з дороги?
— Справи, пане Стефане, невідкладні, тому й поспішаємо. Йдеться про безневинних людей…
— Про яких же то? — не дав йому договорити Зубрицький.
— Ви, пане Стефане, затримали мого родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського коменданта пана Карбовського до київського генерал-губернатора генерал-аншефа Воєйкова.
— Ти ба! — вигукнув Зубрицький, — А я й не знав… А де ж другий посол, якщо це не секрет? Пан поручик сказав: одного з послів.
— Другий, пане Стефане, перед вами. Звуть його Іван Письменний. Ось їхні папери, — Копиткевич вийняв з-за відлоги два акуратно складені аркуші, протягнув Зубрицькому.
— Навіщо папери? — посміхнувся посесор, — Я вірю пану поручику. І як же звати першого посла?
— Микита Швачка, шановний пане. Ось його паспорт, — ще раз протягнув Зубрицькому папір Копиткевич.
— Вірю, вірю, — махнув рукою Зубрицький, підійшов до дверей, відчинив їх. — Ей, хто там? Покличте пана осавулу.
Мандрика, вскочивши до зали, шанобливо схилив голову перед посесором.
— Пане Мусію, до нас прибув пан поручик у дуже наглій справі. Він запевняє, що ми затримали безневинних людей: його родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського Коменданта до київського генерал-губернатора. Другий посол перед вами.
— Передо мною? — звів на Івана очі Мусій Мандрика. — Та це ж, милостивий пане, синок гайдамаки Семена Логвиненка, що після смерті батька кілька років блукав десь на чужині, а тепер зненацька об'явився тут. А то, милостивий пане, дружок його, сам гайдамака, побратим Лазаря Таранця!
— Ти ба! А я й не знав цього, — протягнув Зубрицький, єхидно посміхаючись. — Про це, пане поручику, й у ваших паперах сказано?
Копиткевич поклав руку на ефес шаблі.
— Чи не здається вам, пане Стефане, що осавула помиляється?
— Осавула? — витріщив очі Зубрицький. — Та що ви, пане поручику?! Цього не може бути. Пан осавула ніколи не помиляється. Та я й сам, пане поручику, бачив ваших послів… у Новосілках… І вели вони себе не як посли, а як… справжнісінькі розбійники. А в неділю вранці вони підняли на ноги все село й зірвали шарварок… Ваш родич був разом із ними!
Копиткевич погамував хвилинне замішання, взяв себе в руки:
— У Новосілках я не був, сперечатися з вами, пане Стефане, не стану. Може, й погарячкували добродії Швачка й Письменний, а там і вчинили щось необдумане. За це вони відповідатимуть перед паном Карбовським. Я дуже вдячний вам, пане Стефане, за повідомлення. Постараємося у Білій Церкві з'ясувати достовірність і вашої заяви, пане осавуло. Запевняю вас, панове, якщо ми встановимо, що добродії Швачка й Письменний були зв'язані з гайдамаками, вони, безперечно, будуть суворо покарані. А зараз прошу передати їх мені.
— Здається, пане поручику, ми починаємо доходити до згоди. Шляхтич шляхтича завжди розуміє з півслова. Я вірю, що пан поручик проведе розслідування, повідомить пана Карбовського, але ж я, Стефан Зубрицький, теж не можу залишити поза увагою того, що ви назвали необдуманим, бо розумію його як злонавмисне знущання над шляхетською честю й гідністю. Тому я накажу кинути в темницю й цього драба, що стоїть біля вас, потім покараю всіх трьох, як карають тих, які чинять непослух чи зло, а тоді вже видам їх панові поручику — і то… якщо він матиме надійну охорону. — Покличте, пане осавуло, челядників.
Пане Стефане, — ступив крок уперед Копиткевич, — чи не занадто поспішно ви прийняли щойно рішення?
— Я тут господар, пане поручику, і моє слово — закон! — відрізав Зубрицький. — Як сказав, так і буде. Пане осавуло, ви чули наказ?
Мусій Мандрика заплескав у долоні. Двері з передпокою до світлиці відчинилися, й на порозі виросли два кремезні пахолки.
Копиткевич вихопив шаблю, загородив Письменного:
— Пане Стефане, я прийшов сюди з добродієм Письменним. Я шляхтич і не дозволю, аби в моїй присутності скривдили людину, яка довірилася мені.
Зубрицький підскочив до стіни, де на килимі висіло кілька шабель і пістолів, ухопив старовинну карабелю(47) з різьбленим руків'ям.
— Я теж шляхтич — і не звик, аби в моїй господі хто-небудь чинив не так, як мені хочеться. Того, хто суперечить мені, я вчу ось цією річчю, — підняв карабелю Зубрицький.
— Я готовий, пане, — відповів Копиткевич, виходячи на середину кімнати. — Іване, — повернувся він до Письменного, — відійдіть до вікна. Бережіться. Господарі цього обійстя не лише жорстокі, а й підступні.
— Я чекаю, пане забродо, — почервонів Зубрицький.
Почувся різкий свист. Шаблі зіткнулися, брязнули, сипнули дрібними іскрами.
— Бережись, старий окрутнику!(48) — крикнув поручик, відкинув шаблю посесора й зробив випад. Зубрицький вивернувся з-під удару.
— Начувайся, псявіро! Смерть твоя в отому закутку! — викинув він ліву руку вперед, показуючи нею в бік величезної шафи.