„Тепер ми живемо в новому світі, — каже Джем, — і ми повинні зробити його кращим за попередній. Хтось думає, наче все вже гаразд, але насправді попереду ще багато роботи. Вона не скінчилася — вона ще навіть не почалася. Старий світ зруйновано, і ми повинні звести новий. Це триватиме багато років. На війні я бачив достатньо, щоб зрозуміти, що ми повинні створити світ, у якому війни будуть неможливі. Ми завдали прусському мілітаризму смертельної рани, але він досі не мертвий, і ідеї його ще жевріють у Німеччині. Недостатньо викорінити зі світу колишній дух — ми повинні привнести новий“.
Я нотую Джемові слова в щоденнику, щоби вертатися до них і вряди-годи черпати в них натхнення, коли я підупаду на відвазі й мені буде тяжко „не зрадити обітниці“».
Рілла закрила щоденник і легенько зітхнула. Тими днями їй нелегко було триматися. Усі рідні й друзі, здавалося, мали цілі чи наміри, довкола яких будували свої життя. Вона не мала нічого, і їй було самотньо, дуже самотньо. Джем повернувся додому — але він уже не був тим сміхотливим юним братом, що їхав на фронт у 1914 році, і в нього була Фейт. Волтер ніколи не повернеться. Навіть Джимса в неї забрали. Зненацька світ її став велетенський і порожній — точніше, він здавався велетенським і порожнім відучора, коли в одній з монреальських газет двотижневої давності вона побачила список військовослужбовців, що повернулися на батьківщину — і в ньому ім’я капітана Кеннета Форда.
Отже, Кен був удома… і навіть не написав їй, що приїздить. Він уже два тижні в Канаді, а вона не дістала від нього ані рядка. Він, певне, забув — коли мав що забувати — потиск рук… цілунок… обіцянка, узята під впливом скороминущого почуття. Усе це так безглуздо… вона повелася, немов дурне, романтичне, наївне дівчатко. Тепер вона буде мудріша — значно мудріша… і значно стриманіша… і довіку зневажатиме чоловіків.
«Мабуть, мені слід поїхати з Уною до Кінгспорта і пройти курс домоведення», — думала Рілла, стоячи при вікні й споглядаючи мереживо ніжно-смарагдових лоз винограду в Долині Райдуг, яка лежала в бузковім світлі призахідних сонячних променів. У ту мить Рілла не бачила нічого привабливого в домоведенні, проте, коли невдовзі людству належить збудувати цілий новий світ, дівчата теж мусять виконувати свою частку роботи.
У двері подзвонили, і Рілла неохоче рушила вниз. Вона повинна відчинити — удома більше нікого немає — хоч їй було неприємно навіть думати про відвідувачів. Добрівши до вхідних дверей, вона розчахнула їх. На порозі стояв офіцер — високий, із темними очима й волоссям та вузьким білим шрамом, що розтинав засмаглу щоку. На мить Рілла безтямно втупилася в нього. Хто це?
Вона, очевидячки, знала його… він видавався незбагненно своїм…
— Рілло-моя-Рілло, — мовив офіцер.
— Кен, — охнула Рілла.
Авжеж, то був Кен — але він здавався настільки старшим… він так змінився… шрам… зморшки довкола очей та вуст… думки кружляли вихором у неї в голові.
Кен узяв її тремтливу руку, непевно простягнуту для потиску, і поглянув на Ріллу. Худенька фігура її гармонійно округлилася за минулі чотири роки. Він покинув школярку, а тепер знайшов жінку — жінку з дивовижними очима, рум’яними щоками і ямочкою над губою… жінку вродливу й жадану… жінку своєї мрії.
— Це Рілла-моя-Рілла? — виразно запитав Кен.
Рілла затремтіла від хвилювання. Радість… щастя… страх… печаль — усе те, що вона відчувала впродовж воєнних років, зринуло з розбурханих глибин її єства. Вона спробувала відповісти… спершу голос не послухався її. А потім…
— Жвішно, — мовила Рілла.