Выбрать главу

— Джеме, ти чув новини?

— Так. Дудар прийшов. Ура! Я знав, що Англія не полишить Франції напризволяще. Я просив капітана Джозаю підняти прапор, але він каже, що слід зачекати до ранку. Джек розповів, що завтра почнеться набір добровольців.

— Було б чого перейматися, — пирхнула Мері Ванс, глузливо поглядаючи вслід Джемові. Вона сиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів, і то було не тільки вельми неромантично, а ще й геть незручно. Проте Мері й Міллер почувалися невимовно щасливими. Міллер Дуглас був високим, сильним, вайлуватим хлопцем, який уважав, що Мері Ванс нівроку гостра на язик, а білі очі її блимають, мов велетенські небесні зорі. Жодне з них не мало й гадки, нащо це Джемові Блайту закортіло підняти прапор. — Хай би собі воювали, у тій Європі. Нас це не обходить.

Волтер поглянув на неї й завмер у моторошному передчутті.

— Доки закінчиться ця війна, — мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, — кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті… ти, Мері, відчуєш її… усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті — роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років.

— Ти глянь! — озвалася Мері, яка завжди відповідала так тоді, коли не мала чого сказати. Вона не розуміла Волтера, а втім, їй стало тривожно. Він завжди казав такі дивні речі. Той його дурний Дудар… вона вже багато років нічого про нього не чула, і ось він знову з’явився, мовби нізвідки. Хай там як, а Волтерові балачки їй не сподобалися й квит.

— Та чи не перебільшуєш ти, Волтере? — запитав Гарві Крофорд, який підійшов до них саме в цю мить. — Війна не триватиме роками… вона закінчиться за місяць чи два. Англія вмить зітре Німеччину з мапи світу.

— Гадаєш, війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, скінчиться за кілька тижнів? — палко промовив Волтер. — Ні, Гарві, це не дрібна балканська сутичка. Це битва не на життя, а на смерть. Німеччина розпочинає її, щоб перемогти чи померти. А знаєш, що буде, якщо вона переможе? Канада стане її колонією.

— Ну, то ще не скоро вийде, — стенув плечима Гарві. — Спершу їй доведеться здолати британський флот, а коли й так, то є ще ми з Міллером, і ми вже дамо їм чосу, га, Міллере? Хай німці не потикаються до нашої старої любої Канади!

І Гарві, сміючись, побіг сходами вниз до моря.

— Усі ви, хлопці, мелете казна-що, — гидливо буркнула Мері Ванс, а тоді підвелася й потягла Міллера до прибережних скель. Нечасто їм випадала нагода прогулятися вдвох, і Мері не хотіла, щоб Волтерові балачки про дударів, німців та інші дурниці зіпсували такий гарний вечір. Волтер лишився сам на сходах, невидющо озираючи красу Чотирьох Вітрів.

Найкраща частина вечора закінчилася й для Рілли. Відколи Джек Еліот приніс раптові новини, вона відчула, що Кеннет більше не думає про неї. Зненацька їй стало сумно й самотньо. То було навіть гірше, ніж якби він узагалі не помітив її. Невже так у житті завжди: спершу стається щось радісне, потім ти тішишся ним, а воно вислизає геть? Рілла тужила й почувалася значно старшою, відколи того вечора вийшла з дому. Хтозна, можливо, так і було… можливо, і справді вона стала старшою за ці кілька годин. І негоже сміятися з підліткових гризот. Усі вони страхітливі, бо молодь іще не знає, що «й це мине». Рілла зітхнула. Їй хотілося опинитися вдома, у ліжку, і виплакатися в подушку.

— Стомилася? — запитав Кеннет лагідно, проте неуважно… ох, як неуважно! «Йому геть байдуже, втомлена я чи ні», — подумала Рілла.

— Кеннете, — боязко проказала вона, — ти думаєш, ця війна стосується й нас, канадців?

— Чи стосується? Та звісно, вона стосуватиметься тих щасливців, що візьмуть участь у ній. Я не зможу… через цю кляту ногу. Таке лихо!

— Я не розумію, чого ми повинні брати участь у війнах, які веде Англія? — скрикнула Рілла. — Вона й без того здатна битися.

— Річ не в тім. Ми належимо до Британської імперії. Це справа родинної честі. Ми мусимо підтримувати одне одного. Шкода, що війна скінчиться, перш ніж я зможу придатися.

— То якби не хвора нога, ти записався би в добровольці? — недовірливо запитала Рілла.

— Авжеж. Як і тисячі хлопців. Джем напевне запишеться, можу побитися об заклад… Волтер, мабуть, іще не оклигав. І Джеррі Мередіт — неодмінно! А я ще журився, що цього року більше не зможу зіграти у футбола!

Ошелешена Рілла мовчала. Джем… і Джеррі! Нізащо! Тато й пан Мередіт не дозволять цього! Вони ще студенти! Ох, навіщо Джек Еліот приніс ці жахливі новини?