— Не крутить, — розпачливо відрубала Рілла між двома шморганнями.
— От будеш доросла, як я, то й знатимеш більше про чоловіків, — зверхньо мовила Мері. — Не вір усьому, що вони кажуть. І хай Кеннет Форд не думає, буцім ти побіжиш до нього, варто йому лише пальцем кивнути. Не будь слабкодухою, мала!
О, це нестерпно — слухати заступницькі повчання Мері Ванс! І йти цією кам’янистою дорогою босій, зі стертими п’ятами! І плакати, не маючи носовичка й не в змозі зупинитись!
— Я зовсім — шморг! — не думаю — шморг! — про Кеннета Форда — шморг-шморг! — озвалася горопашна змучена Рілла.
— Ти охолонь, мала, і послухай, що старші кажуть. Бачила я, що ти втекла з Кеном на дюни й сиділи ви там довгенько. Твоя мамця була би не рада почути таке.
— Я сама розкажу… і мамі… і панні Олівер… і Волтеру теж! — хлипала Рілла. — Ти й собі кілька годин просиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів! Що сказала б на це пані Еліот?
— Я не сваритимуся з тобою, — зненацька холодно й зверхньо утяла Мері. — Я лиш кажу, що не слід робити такого, поки ти ще не виросла.
Рілла більше не могла приховувати сліз. Усе було поруйноване — навіть та неземна, романтична, прекрасна година з Кеннетом виявилася зіпсованою й оскверненою. У цю мить Рілла ненавиділа Мері Ванс.
— Чого це ти плачеш? — здивувалася Мері. — Що сталося?
— Ноги… болять, — ридала Рілла, чіпляючись за рештки гордості. Було не так принизливо сказати, що плачеш від болю в ногах, аніж визнати, що… хтось позбиткувався з тебе, а друзі покинули, а ще дехто повчає, немов школярку.
— Уявляю, — співчутливо відказала Мері. — Та не журися. Я знаю, де в моєї Корнелії стоїть миска з гусячим смальцем. Він помічний — ліпше за всі ті кольдкреми. Вкладешся — то я намащу тобі п’яти.
П’яти, намащені гусячим смальцем! Отак закінчується найперша в житті вечірка, найперша в житті розмова під місяцем із кавалером!
Марно було плакати далі, тож Рілла з відчайдушним спокоєм заснула в ліжку Мері Ванс. На крилах шторму прилетів світанок, і капітан Джозая, дотримуючи обіцянки, здійняв на маяку Чотирьох Вітрів британський державний прапор, що маяв проти хмар на вітрі, мов сліпуча та незгасима сигнальна зоря.
Розділ 5
«Шум кроків»[10]
Рілла пробігла крізь сонячну розкіш кленового гаю до свого улюбленого куточка в Долині Райдуг, де сіла на моховитий камінь у заростях папороті, зіперла підборіддя на руки й невидющо втупилася в сліпучу блакить серпневого неба — блакитного, мирного та незмінного, що так само розгорталося над долиною погожими літніми днями, відколи вона пам’ятала себе.
Рілла хотіла побути сама — подумати, пристосуватися, якщо можливо, до цього нового світу, у який її мовби хтось переніс, так незворотно й раптово, аж їй незрозуміло було, хто вона тепер. Чи була вона… чи могла вона бути тією Ріллою Блайт, яка танцювала на маяку Чотирьох Вітрів шість днів тому… усього шість днів тому? За ці шість днів мовби минуло ціле життя, і час їй спливав не годинами, а серцебиттями. Той вечір, із усіма надіями, страхами, тріумфами та приниженнями, тепер здавався давньою історією. Невже вона справді плакала через те, що про неї забули й довелося брести додому пішки разом із Мері Ванс? Якою пустою й незначущою здавалася їй тепер ця причина для сліз! Нині вона мала право поплакати — але вона не заплаче… не можна! Як то сказала мама, з побілілими вустами й страдницьким поглядом, така, якою Рілла ніколи її не бачила:
Саме так. Вона має бути відважна — як мама, Нен і Фейт… Фейт, яка із блиском в очах палко вигукнула: «О, чому я не хлопець? Тоді я також записалася би в добровольці!» Лише коли очі їй пекли, а горло стискало, як нині, Рілла усамітнювалася в Долині Райдуг — ненадовго, щоб поміркувати й згадати, що вона вже доросла, а дорослі жінки мусять давати раду з такими випробуваннями. Утім, було… приємно час від часу сховатися від усіх, щоби ніхто не міг назвати її боягузкою, коли на очі, попри всі зусилля, набігали сльози.
Як солодко пахла лісова папороть! Як тихо гойдалися й перешіптувались над її головою пухнасті лапи ялин! Як казково тенькали дзвіночки на Закоханих Деревах — лише вряди-годи, коли майне вітерець! Який неземний бузковий туман курився, немовби ладан на вівтарі дальніх пагорбів! Як біліли під вітром тильні боки кленових листків, немовби гай укрився блідо-сріблястим квітом! Усе було так, як і сотні разів донині, коли вона приходила сюди; а проте світ, здавалося, змінився до невпізнанності.