«Як негарно було з мого боку бажати, щоб тут ставалися драматичні події, — думала Рілла. — Ох, якби лише можна було повернути ті неоціненні, прекрасні одноманітні дні! Я більше ніколи не нарікала б на них!»
Ріллин світ розбився на друзки наступного ж дня по вечірці. За обідом, коли вся сім’я обговорювала вчорашні новини, раптом озвався телефон. Дзвонили Джемові із Шарлоттауна. Закінчивши розмову, він повісив слухавку й озирнувся, із розпашілим лицем і ясними очима. Джем не встиг промовити й слова, та його мати, Нен і Ді пополотніли. Ріллі ж уперше в житті здалося, що всі довкола чують, як калатає її серце, і щось невидиме стисло горло.
— Тату, в місті набирають добровольців, — проказав Джем. — Сотні хлопців уже записалися. Я поїду сьогодні ввечері.
— Ох… маленький Джеме! — скрикнула пані Блайт і голос її зірвався. Вона вже багато років не кликала його так, відколи в дитинстві син рішучо повстав проти цього ймення. — О ні… ні… мій маленький Джеме…
— Я мушу, мамо. Адже так… правда, тату? — відповів Джем.
Лікар Блайт підвівся з-за столу. Він теж був дуже блідий, а голос його звучав хрипко. Проте він не вагався.
— Звісно, Джеме… звісно, коли ти так думаєш…
Пані Блайт сховала обличчя в долонях. Волтер понуро дивився у свою тарілку. Нен і Ді взялися за руки. Ширлі намагався прибрати безтурботного виразу. Сьюзен сиділа, мов паралізована, а на тарілці перед нею лежав недоїдений шмат пирога — промовисте свідчення сильного потрясіння, бо ж Сьюзен ніколи й нікому не прощала викинутих кавалків. Марнування харчів для неї було однією з найтяжчих провин.
Джем знову підійшов до телефона.
— Треба подзвонити Мередітам. Джеррі, мабуть, теж захоче поїхати.
На ці слова Нен скрикнула, мовби її вдарили ножем, і побігла геть із кімнати. Ді кинулася за нею. У пошуках підтримки Рілла озирнулася на Волтера, та він поринув у незбагненну замрію.
— Гаразд, — казав Джем спокійно, начеб домовлявся про пікнік із друзями. — Я знав, що ти теж поїдеш… так, нині о сьомій. До зустрічі на станції. Бувай.
— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, — розбудіть мене. Я сплю… чи все це відбувається насправді? Чи розуміє цей благословенний хлопчик, що він каже? Він хоче записатися в солдати? Невже нашому війську потрібні діти, такі, як він? Це неподобство! Адже ви з паном лікарем забороните це.
— Ми не можемо, — здушено відказала пані Блайт. — О, Гілберте!
Лікар Блайт підійшов до дружини й ніжно взяв її за руку, дивлячись у милі сірі очі, які лиш одного разу в їхньому житті гляділи на нього з такою мукою й таким благанням, як у цю мить. Обоє згадали той давній день у старім Домі Мрії, коли померла маленька Джойс.
— Енн, ти ж не хотіла би, щоб він лишився… коли всі йдуть… а він уважає, що мусить… ти не хотіла би, щоб наш син повівся, немов слабкодухий егоїст?
— Ні… ні! Але… ох, він наш первісток, Гілберте! Він іще хлопчик! Невдовзі я спробую бути відважною… але зараз не можу. Усе це сталося так раптово. Дай мені час.
Лікар і пані Блайт вийшли з кімнати. Джем пішов… і Волтер також… Ширлі й собі підвівся. Рілла і Сьюзен сиділи одна проти одної самі за порожнім столом. Рілла досі не плакала… вона була надто ошелешена… аж ось уздріла, що Сьюзен плаче — Сьюзен, в очах якої вона ніколи не бачила ні сльозинки.
— О, Сьюзен… невже він піде… насправді? — проказала вона.
— Це… це… це… це дурниці, — мовила Сьюзен, витерла очі, рішучо проковтнула сльози й підвелася. — Я йду мити посуд. Як не крути, а це треба зробити, хай навіть усі кругом подуріли. Не плач, не плач, рибонько. Джем, напевно, поїде, але війна закінчиться, доки він туди ще дістанеться. Краще тримаймося — нам не слід хвилювати твою бідолашну матінку.
— У сьогоднішній «Ентерпрайз» надрукували заяву лорда Кітченера[11] про те, що війна, можливо, триватиме роки зо три, — із сумнівом заперечила Рілла.
— Я не знаю цього лорда Кітченера, — незворушно відрубала Сьюзен, — та, думаю, він і собі помиляється не рідше за інших. Твій батько сказав, що війна триватиме кілька місяців, і я йому вірю більше, аніж якомусь там лордові. Тож мусимо заспокоїтися, зважити на Всевишнього та прибрати в їдальні. Сльози — хіба пусте гаяння часу, та й не розрадять вони нікого, лиш засмутять.
11
Фельдмаршал Гораціо Герберт Кітченер (1850–1916) — британський воєнний діяч, упродовж перших років І світової війни — воєнний міністр Великобританії.