Після вечірки на маяку я більше не бачила Кеннета. Він приходив до нас одного разу по поверненні Джема, але мене тоді не було. Мабуть, і не згадав про мене — принаймні мені ніхто нічого не розповідав, а я постановила собі не питати… але й байдуже! Тепер ніщо не має значення для мене — крім того, що Джем записався в солдати й уже через кілька днів поїде до Валкартьє[14]. Мій дорогий старший брат Джем! Я так пишаюся ним!
Мабуть, Кеннет і собі пішов би до війська, якби не хвора нога. Я певна, тут доклало руку Провидіння. Він єдиний син у матері; вона так побивалася б, якби він поїхав. Єдині сини не повинні й думати про те, щоб іти на війну».
Неподалік від місця, де сиділа Рілла, з’явився Волтер. Він ішов, похиливши голову й заклавши руки за спину. Побачивши сестру, Волтер відвернувся, потім зненацька повернувся назад і підійшов до неї.
— Рілло-моя-Рілло, про що ти думаєш?
— Усе так змінилося, Волтере, — скрушно мовила Рілла. — Навіть ти… ще тиждень тому ми всі були такі щасливі… а тепер… тепер… я не розумію, що коїться. Я розгублена.
Волтер сів на сусідній камінь і взяв у долоні благально простягнуту Ріллину руку.
— Боюся, Рілло, нашому звичному світові настав кінець. Мусимо визнати це.
— Мені так страшно думати про Джема, — жалісно відказала Рілла. — Інколи я забуваю, що насправді означає його від’їзд, і тоді відчуваю піднесення й гордість… а потім реальність налітає на мене, наче крижаний вітер.
— Я заздрю Джемові! — понуро озвався Волтер.
— Заздриш? О, Волтере… ти ж… не хочеш піти на війну?
— Hi, — різко відповів Волтер, дивлячись поперед себе на смарагдові алеї в долині. — Ні, я не хочу. У тім і річ. Рілло, мені страшно йти на війну. Я — боягуз.
— Неправда! — гнівно скрикнула Рілла. — Усякому страшно було б іти. Тебе ж… тебе можуть убити…
— Я не боявся б цього, якби тільки міг загинути без страждань, — замислився Волтер. — Я не боюся самої смерті — лиш болю, який, можливо, відчую, коли помиратиму. Просто померти не страшно… але агонія… Рілло, ти знаєш, я завжди боявся болю. Я нічого не можу вдіяти — здригаюся, думаючи про те, що буду скалічений… чи осліпну. Рілло, мені страшно самої думки. Осліпнути й ніколи більше не побачити світу… його краси… Чотирьох Вітрів попід місячним сяйвом… зірок, що мерехтять між ялиць… і туману над гаванню. Я мушу піти… мушу хотіти піти… але не хочу… навіть думати про це не хочу… і як мені соромно… соромно…
— Волтере, але ти все одно не міг би піти на війну, — зболено заперечила Рілла. Серце їй посів новий нездоланний страх, що Волтер таки поїде. — Ти ще не оклигав після тифу.
— Оклигав. Уже місяць, відколи я цілковито здоровий. Це підтвердить будь-який медичний огляд… я знаю. Усі гадають, наче я ще недужий — і я ховаюся за цією брехнею. Я… мав би бути дівчиськом! — скрикнув Волтер, охоплений гірким розпачем.
— Навіть якщо ти одужав, не йди, — заплакала Рілла. — Що буде з мамою? Вона так побивається через Джема. Якщо ви обидва поїдете, вона цього не переживе.
— Не плач… я не йду. Кажу тобі — я боюся… боюся. Собі я зізнаюся в цьому чесно. Яке полегшення — отак відверто поговорити з тобою, Рілло. Я не міг би сказати про це нікому іншому… Нен і Ді зневажали б мене. Але я ненавиджу все це — біль, жах і потворність. Війна — це не глянсувата форма, не чіткий і гордий стройовий крок на параді… я мучуся тим, що читав у старих книжках про війну. Безсонними ночами я лежу й бачу все те, що колись відбувалося — бачу кров, бруд і жахливі муки. І багнетний бій! Я міг би знести все інше, але не це. Мене нудить від самої думки про те, що доведеться встромити багнет в іншу людину, — здригнувся Волтер, — це гірше, ніж уявляти, що я зазнаю удару сам. Я постійно думаю про це… а Джемові й Джеррі, здається, таке не спадає й на гадку — вони сміються й знай торочать про те, як «битимуть гунів». Я навіснію, коли бачу їх в однострої! А вони думають, я дратуюся, бо й собі не можу податися з ними через ту кляту хворобу, — гірко розсміявся він. — Не вельми приємно почуватися боягузом.
14
Військова база канадської армії, розташована неподалік від Квебек-сіті, у муніципалітеті Сен-Габріель-де-Валкартьє.