Рілла обійняла Волтера й поклала голівку йому на плече. Як добре, що він не хоче записуватися до війська… на якусь мить їй стало так нездоланно страшно. І як чудово, що Волтер звіряє свої гризоти їй, а не Ді. Вона вже не почувалася самотньою й зайвою.
— Ти не зневажаєш мене, Рілло-моя-Рілло? — скрушно запитав Волтер. Чомусь йому було боляче думати, що Рілла може розчаруватися в нім — так само боляче, як ніби на її місці опинилася Ді. Раптом він зрозумів, яка дорога йому ця маленька залюблена в нього сестричка із благальним поглядом і настороженим дитячим виразом.
— Ні. Волтере, сотні людей відчувають те саме, що ти. Пам’ятаєш шекспірівський вірш із хрестоматії для п’ятого класу: «Не той відважний, хто страху не знає…»?
— «…А той, хто серцем, попри біль, долає страх»[15]. Я ж не роблю цього, Рілло. Ми не можемо прикрасити істину. Я — боягуз.
— Неправда. Згадай, як ти переміг Дена Різа.
— Єдиний спалах відваги за все життя — цього недостатньо.
— Волтере, якось тато сказав, що твоя біда — це чутлива натура й надто бурхлива уява. Ти переживаєш події, ще доки вони настануть… переживаєш на самоті, коли немає нічого, що допомогло б тобі знести муку… чи бодай полегшити. Тут немає чого соромитися. Два роки тому, коли ви із Джемом попекли руки, палячи сухотрав’я на дюнах, він удвічі сильніше кричав від болю, ніж ти. А щодо цієї дурної гидкої війни, то охочих записатися до війська не бракує й без тебе. Вона не триватиме довго.
— Я так хотів би повірити в це. Час вечеряти, Рілло. Біжи. Я не хочу їсти.
— Я теж. Не зможу й крихти проковтнути. Волтере, дозволь мені залишитися тут, із тобою. Яка розрада — поговорити з кимось про те, що гнітить. Усі вважають, наче я ще мала й не зрозумію.
Отож вони сиділи в долині удвох, доки перша зоря прозирнула крізь блідо-сіру хмарину понад кленовим гаєм і їхній маленький прихисток огорнули духмяні росяні сутінки. То був один із вечорів, що їх Рілла все життя зберігала в пам’яті, наче коштовні скарби — вечір, коли Волтер уперше заговорив із нею, як із дорослою й рівною. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер, принаймні в цю мить, відчував, що боятися жаху війни — не так і ганебно, а Рілла була щаслива, що саме їй він звірив болісні сумніви, і що вона може поспівчувати йому й зарадити. Вона таки була комусь потрібна.
Невдовзі на інглсайдській терасі вони застали гостей — подружжя Мередітів і Дугласів. Була там і кузина Софія — вона примостилася в тьмяному закутку біля Сьюзен. Пані Блайт, Нен і Ді не було вдома, проте на терасу вийшли лікар Блайт і Док, що сидів на ґанку, немов золотавий ошатний король. Звісно, усі розмовляли про війну — крім Доктора Джекіла, який випромінював довкола мовчазне й суто котяче презирство. Тими днями, коли двоє людей зустрічалися десь, вони розмовляли про війну, а старенький Горянин Сенді розмовляв про неї навіть сам із собою. Прокльони, які він адресував німецькому кайзерові, чути було ще за кілька акрів від його ферми. Волтер тихенько пішов, не бажаючи нікого бачити й воліючи, щоб ніхто не бачив його, проте Рілла сіла на сходах, попід якими духмяніла волога садова м’ята. Вечір видався дуже тихий; ближні угіддя тонули в туманно-золотавих сутінках. На душі дівчині було легше, аніж за весь попередній жахливий тиждень. Її більше не мучив страх, що Волтер піде до війська.
— Я сам записався б, якби тільки був на двадцять років молодший! — горлав Норман Дуглас, який не міг, хвилюючись, говорити спокійно. — Я показав би тому кайзерові, де раки зимують! І я колись казав, буцім пекла немає? Та звісно, є! Їх десятки… сотні… там горітиме кайзер і всі його виплодки!
— Я знала, що ця війна розпочнеться, — пихато озвалася пані Дуглас. — Я бачила, що вона насувається. Я давно ще могла сказати всім тим дурним англійцям, що чекає на них. Я ще кілька років тому казала вам, Джоне Мередіт, що замислює кайзер, та ви не повірили. Ви сказали, що він не повергне світ у війну. То хто мав рацію, Джоне? Я чи ви? Скажіть мені.
— Ви, і я можу визнати це, — мовив пан Мередіт.
— Надто пізно тепер визнавати, — мовила пані Дуглас, хитаючи головою, так, немовби пан Мередіт, визнавши за невісткою слушність раніше, відвернув би війну.
— Дякувати Богу, англійський флот — у повній готовності, — сказав лікар Блайт.
— Амінь, — притакнула Еллен. — Хоч більшість англійців сліпі, немов кажани, у цім вони таки бачать потребу.
15
Рілла й Волтер хибно вважають шекспірівською цитату, що належить шотландській поетці й драматургу Джоанні Бейлі (1762–1851).