— Мені так страшно, — мовила екзальтована пані Говард, — що Джим захоче податися в добровольці… і страшно, що не захоче.
— Війна закінчиться ще до Різдва, — сказав Джо Вікерс.
— Хай ті європейці самі собі б’ються, — відрубав пан Ебнер Різ.
— Ох, я був лупцював його в дитинстві! — горлав Норман Дуглас, розповідаючи про якогось шарлоттаунського офіцера. — Ох, і лупцював — а тепер гляньте, яка то велика птиця!
— На кону існування цілої Британської імперії, — мовив методистський пастор.
— Є щось таке у військовій формі, — зітхнула собі й Ірен Говард.
— Це війна за комерційні інтереси, що не варта й краплини доброї крові канадських хлопців, — мовив пожилець із приморського готелю.
— Блайти геть нічим не переймаються, — зронила Кеті Дрю.
— Ті дурні урвиголови шукають собі пригод, — прогарчав Натан Крофорд.
— Я довіряю Кітченеру, — мовив лікар з потойбіч затоки.
Упродовж десяти хвилин Ріллу трусила запаморочлива круговерть гніву, бажання розреготатися, зневаги, смутку й натхнення. О, люди… кумедні! Що вони розуміють? «Нічим не переймаються» — треба ж сказати таке, коли навіть Сьюзен цієї ночі не склепила повік! Та Кеті Дрю завжди була нестерпним дівчиськом. Рілла почувалася, мов у жахливому сні. Невже всі ці люди ще три тижні тому обговорювали плітки, врожаї та ціни в місцевих крамницях?
Поїзд надходив… мама тримала Джема за руку… Понеділок лизав другу його руку… усі прощалися… поїзд спинився на станції! Джем поцілував Фейт на очах у всіх односельців… стара пані Дрю істерично заголосила… чоловіки під проводом Кеннета дружно кричали «ура!»… Рілла відчула, як Джем потис її руку… «Бувай, Стоніжко!»… хтось поцілував її в щоку — здається, Джеррі… вони зайшли у вагон… поїзд рушив… Джем і Джеррі махали з вагона… усі махали їм… мама й Нен усміхалися — так, наче просто забули зняти маски з облич… Понеділок тужливо скімлив методистський пастор тримав його, щоб песик не побіг за поїздом… Сьюзен махала найкращим своїм капелюшком і кричала «ура!» геть як чоловік… мабуть, вона здуріла… поїзд зник за поворотом. Вони поїхали.
Рілла важко зітхнула й отямилася. Зненацька настала тиша. Тепер лишалося вертатися додому… і чекати. Лікар і пані Блайт ішли попід руку… так само, як Нен і Фейт… як превелебний Джон Мередіт і Розмарі. Волтер, Уна, Ширлі, Рілла, Ді й Карл ішли гуртом. Сьюзен насунула капелюшок низько на очі й понуро чимчикувала сама. Спершу ніхто не збагнув, що Понеділка з ними немає. Коли відсутність песика виявили, Ширлі метнувся на станцію. Понеділок лежав, скулившись попід дашком на платформі, і не ворухнувся, коли хлопець гукнув його. Він помахав хвостом, показуючи, що не гнівається, проте жодні вмовляння не зрушили його з місця.
— Вочевидь Понеділок надумав чекати Джема на станції, — мовив Ширлі, вернувшись додому й намагаючись розсміятися.
Саме так і постановив собі цуцик. Його любий хазяїн поїхав… диявол у машкарі методистського пастора зумисне, з лихого наміру, завадив йому, Понеділку, податися з ним. Отже, він, Понеділок, чекатиме тут, доки пекельний залізний змій, що, форкаючи й пахкаючи димом, викрав його героя, поверне господаря.
Ти чекатимеш, вірний маленький песику, з болем розгубленості в лагідних карих очах! Та багато гірких довгих днів мине, перш ніж твій юний товариш повернеться й знову пригорне тебе до грудей.
Надвечір лікаря Блайта викликали до хворого, тож, готуючись лягти спати, Сьюзен зайшла до Енн — упевнитися, що її любій пані Блайт зручно й затишно. Вона врочисто спинилася в ногах ліжка й пишно прорекла:
— Пані Блайт, дорогенька, я постановила бути героїнею.
Енн охопило підступне бажання засміятися. То було несправедливо — адже вона не сміялася, коли Рілла виявила схожий звитяжний намір. Звісно, Рілла була тендітною дівчиною в білій сукні, із квітучим лицем та ясними очима, що мерехтіли палким почуттям, а Сьюзен — кощавою літньою жінкою в простій фланелевій сірій нічній сорочці, із червоним вовняним шарфом на голові — то був її магічний засіб проти раптової невралгії — та це не повинно мати жодного значення. Хіба ж не дух важив передусім? І все-таки пані Блайт утрималася від сміху.
— Я більше не буду, — упевнено мовила Сьюзен, — скиглити й нарікати, і сумніватися в мудрості Усевишнього, як часто робила віднедавна. Нам не поможуть плачі й намагання ухилитися від обов’язку чи звинуватити Провидіння в наших невдачах. Ми просто робитимемо те, що повинні — хтось полотиме цибулю, а хтось керуватиме урядом. Я засукаю рукави й сумлінно стану до праці. Наші благословенні хлопці пішли на війну, а ми, жінки, пані Блайт, дорогенька, мусимо пильнувати домашнє вогнище й бути мужніми.