XLVII
У прірвах неба і землі бездонних
Був я, і ті глибини
Побачив до кінця на власні очі
Та розумом неспинним.
Коли ж дістався до безодні серця
І зазирнув видюще,
Злякалися мої душа та очі:
Така була глибока і чорнюща!
XLVIII
Так, наче крицю з рани витягають,
Я вирвав із мого єства любов,
Хоча мені здалося: в такий спосіб
Я і життя зборов.
У капищі — кутку душі моєї
Свого божка я скинув з олтаря,
І світло віри, що у ній палало,
Загасло в порожнечі, мов зоря.
Але, щоби мою здолати звагу,
Навідує те видиво мене…
Коли ж я зможу сном таким заснути,
Який всі інші прожене?!
XLIX
Подеколи стрічаюся я з нею —
Випадком, не для втіх;
Вона, йдучи, сміється, я питаю:
— Звідкіль у тебе сміх?
А потім я всміхаюся до неї —
То біль мій так сія,
Й гадаю: — Чи не так вона радіє,
Як і радію я?!
L
Наче дикун — він грубою рукою
Теше боввана, щоби з темноти
Молитися до нього на колінах, —
Вчинили я і ти.
Із вигадки смішної наших мізків
Відливши форми для своїх заков
Ми на вівтар поставили боввана,
І дар йому — наша любов.
LI
З мого життя — його лишилось мало —
Віддав би залюбки найкращі роки,
Аби дізнатися, що ти
Казала про мене юрбі.
Віддав би й потойбічність на поталу,
Якщо мені там утривалять строки,
Щоб знати: моя скорбота
Передалася тобі.
LII
Гігантські хвилі, що мчите шалено
До берегів у гуркоті прибою!
Огорнутого в саван білопінний,
Несіть мене з собою!
Пориви бурі, що з дерев довжезних
Зриваєте зів’яле листя з воєм!
Закрученого у небеснім вирі,
Несіть мене з собою!
Борвійні хмари, спалахи вогненні
Лямують ваші обриси; імлою
Підхопленого й мороком туманним,
Несіть мене з собою!
Несіть мене туди, де маячіння
Всі спогади зітре моєї долі…
Благаю!.. Залишитися боюся
Один із власним болем!
LIII
Прилинуть знову ластівки темнаві
На твій балкон, до схову гнізд старих,
І знов крилом торкатимуться вікон
У пустощах своїх;
Але отих, що з висоти зорили
Твою красу і мій щасливий сміх,
Отих, що пам’ятали наші ймення…
Не дочекатись тих!
І знову козолист зав’ється густо,
По стінах добираючись до стріх,
А квіти з чарівними пелюстками
Розкриють щедро їх;
Але оті росинки, що тремтіли
І падали, мов сльози з вій журних,
А ми на них дивилися обоє…
Забути слід про них!
Хтось у тобі жагучими словами
Іще розпалить прагнення до втіх,
І серце, пробудившись, знайде місце
Для почуттів нових;
Але німий, схилившись на коліна,
Спокутуючи наче смертний гріх,
Зізнаюся: той шал, що спопеляв нас,
Безповоротно стих!
LIV
Коли ми знов згадаємо летючу
Нашого щастя мить,
То стане видко, як на чорних віях
Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить.
Коли вона покотиться, нарешті,
Мов крапелька роси,
Згадають і минуле, й нині плинне
Наші з тобою тужні голоси.
LV
У стоголосім гаморі бенкету
Зачулося мені
Зітхання, наче музики відлуння,
Що грає вдалині.