Зітхання те було мені знайоме,
Адже колись я випив подих цей —
Пахощі квітки, що зростає потай
У тіні галерей.
А подруга на день сказала ніжно:
— Замислився чомусь? Печаль мине!
— Та ні про що… — Чого ж тоді ти плачеш?
— Журба — весела, а вино — сумне.
LVI
Сьогодні — як учора, завтра буде
Так само теж!
Мишасте небо, незворушний обрій,
Ти йдеш і йдеш!
Серце, мов пристрій, рухається тупо
На всім віку;
Ледачий глузд, причаєний у мозку,
Спить у кутку.
Душа забагла раю, хоч не вірить
Вона йому;
У втомі без мети кружляє хвиля,
Хтозна-чому.
Не мовкне голос, що співає нудно
Той самий звук,
Тече вода, і чути монотонний
Краплинний стук.
Волочиться життя, і дні за днями
Слідом ідуть,
Одноманітні… Насолод і болю
Не зна ця путь.
А часом пригадається зі щемом
Давнішнє зло…
І все ж таки, якщо той біль — гіркотний,
Життя було!
LVII
Ця побудова із кісток і м'яса,
Що з хворою проходить головою,
Втомилася, і то — не дивовижа;
Адже, хоч жив я небагато часу,
Життя частина, що була зі мною,
Нашкодила мені так сильно й хижо,
Що міг би присягнути: я на світі
У кожен день убгав одне століття.
Отож, мене загибель не бентежить,
Що жив достатньо, відказав би смерті;
На вигляд ніби і нова одежа,
Та знаю, що всередині — потерта.
Стара вже, так; моя зоря тьмяніє,
Мою жагу потлумлено у герці;
Чоло ще молоде, на нім — надія,
Та слід жахний карбує біль на серці.
LVIII
Хочеш відчути нектар дивовижний,
Що має осад гіркий?
Дихай ним, можеш пригубити навіть,
Але залиш і не пий.
Хочеш, аби нам любов ця з’являлась,
Начебто згадка про рай?
Нині кохаймося сильно, а завтра
Скажемо: «Все, прощавай!»
LIX
Дівча, мені відомий
Об’єкт твоїх зітхань;
Я розгадав причину
Таємних сподівань.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.
Я знаю твої мрії
Та сни твої в імлі;
Твої думки, мов книжку,
Читаю на чолі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.
Про сміх твій і про сльози
Я знаю — не кажи:
Мені відомі нетрі
Жіночої душі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
Поки ти відчуваєш,
не знаючи нічого, —
Всіх відчуттів позбувшись,
про все вже знаю я.
LX
Життя моє — пустка, мла,
Де з квіту спадають шати;
А доля вже привела
Туди, де зернини зла
Хтось кида — мені збирати.
LXI
Бачачи лихоманку
Й довге безсоння ночі,
Хто біля мого ліжка
Сісти захоче?
Коли рука перед смертю
Тремтить і в повітрі висне,
Шукаючи дружню руку, —
Хто її стисне?
Коли заскляніє зір мій
І не ворухнуться вії,
Хто мені мертві очі
Тихо закриє?
Коли зачуються дзвони
(Опісля мого загину),
Хто скаже останнє слово
В журну хвилину?
Коли померхлі останки
Вкриє земля, тим паче
Хто до сумної ями
Прийде й заплаче?
А зранку, як зійде сонце,
Спахнувши на небокраї,
Мене, блукальця по світу,
Хто пригадає?
LXII
Спочатку — відблиск, що тремтить непевно,
Тривожний промінь понад морем хвиль;
Затим — іскріння, ширення, зростання
Й гарячий вибух світла звідусіль.