Блискуче сяйво — переможна радість;
Нічна імла — страхіття, що гнітить;
У сутінках душі моєї світла
Коли настане мить?
LXIII
Наче бджоли, зроєні й сердиті,
Спогади, що в пам’яті поснули,
Раптом виринають нагадати
Про часи минулі.
Хочу відігнати їх. Даремно!
Милості не має ця навала,
Кожен прагне боляче діткнути,
Кожен ятрить душу гострим жалом.
LXIV
Неначе скупій для скарбу,
Знайшов я для болю схов;
Гадав: якщо є щось вічне,
Це, мабуть, її любов.
Даремно я її кличу,
А час гукнув з темноти:
— Нікчемо, знай, що і вічних
Страждань не зазнаєш ти!
LXV
Настала ніч, і не знайшов я схову;
І спрага!.. Я напився власних сліз;
І голод! Я заплющив мокрі очі,
Щоб морок смерть приніс!
Був у пустелі я! Вчувався гомін
Юрби, що мала скрізь якісь діла,
Але для мене, сироти й невдахи…
Пустеля то була!
LXVI
Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги —
Жахливі та невдячні:
Кривавлю ступні на жорстких стежинах
Об гостре каменяччя;
На шпичаках душі моєї клоччя,
Йдучи назад, побачиш,
І дійдеш до колиски,
Шукаючи терпляче.
Куди я йду? Перетинаю темну
Зажурену пустелю;
Зима в долині з вічними снігами
Їх із нудьгою стеле.
Там, де стоїть без напису якогось
Валун, немовби скеля,
Де забуття постійне,
Там гріб — моя оселя.
LXVII
Як гарно здріти світання
У сонця вогненній силі
Та полум'яний цілунок
Його на біжучій хвилі!
Як гарно в осінній дощик
У синьому надвечір'ї
Вдихати пахощі квітів,
Що прикрашають подвір'я!
Як гарно спостерігати
За білого сніговію
Ті спалахи червінькові,
Що в комині пломеніють!
Як гарно, мов реґент хору,
Спокійно спати… з хропінням…
І їсти, й товстіти!.. Шкода,
Цього вже замало нині!
LXVIII
Не відаю, що наснилось
Мені минулої ночі;
Щось, мабуть, дуже печальне,
Бо зранку зажура точить.
Намокла моя подушка
У тім нічнім неспокої,
Й відчув я: душа п’яніє
Від насолоди гіркої.
Сумна річ — той сон, що тягне
Ридання; скажу, одначе,
Що маю в осмуті радість…
Бо знаю, що я ще плачу!
LXIX
З народженням громовиця
Й зі смертю сяє над нами:
Таке коротке життя!
Любов чи слава нам сниться,
Ми женемося за снами,
Пробудження — забуття!
LXX
Скільки разів побіля стін церковних,
Од моху посивілих,
Я слухав, як посеред ночі раптом
До утрені дзвонили!
Скільки разів у місячному сяйві
Тут моя тінь журлива
Була із кипарисом, що над муром
Підносився, мов диво!
А коли церква поринала в морок,
За склом її вікнини
Я часто бачив потаємне світло —
Гасниці мерехтіння!
І хоч пориви вітру в темній вежі
По закутках свистіли,
У хорі вирізняв один я голос —
Ясний, тремтячий, милий.
В зимові ночі, коли йшов блукалець
Майданом опустілим,
Побачивши мене, лякався дуже
І поспішав щосили.