І зранку не одна казала бабця
Упевнено і сміло,
Що бачила: душа паламарева
Непрощена ходила.
Закутки темні паперті й порталу
Вивчав я без упину,
Відбитки ніг моїх між кропивою
Та берегла місцина.
Мене сичі лякливо споглядали
Вогненними очима,
А потім звикли, і неначе другом
Ходив я поміж ними.
Я чув довкола себе всяких гадів
Спокійне шарудіння,
І статуї святих мене вітали,
Німотні та камінні!
LXXI
Не спав я; наче був у тому лімбі,
Де всі предмети обриси міняли,
Не сон — і не буття; містичний простір,
А в нім — я, заблукалий.
Якісь думки свідомості моєї
Кружляли ніби в мовчазному колі,
Своє вертіння втишували в танці,
Зникаючи поволі.
Те світло, що крізь очі в душу входить,
Приховували вії, мовби крила;
Та інше світло — неземної сфери
Всередині ясніло.
Аж ось мені зачулося зітхання,
Схоже на те, з якими звично в церкві
Під час заупокійної молитви
Відспівували мертвих.
Далекий голос, ніжний і журливий,
Назвав мене у зверненні до Бога,
І запах я відчув свічок погаслих,
І ладану, й вологи.
……………………………………………………………
Настала ніч, і в забутті, мов камінь,
Упав я на глибоке узголів’я;
Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось
Із тих, кого любив я!»
LXXII
ПЕРШИЙ ГОЛОС
Хвилі — злагода в нуртовинні;
Пах фіалок сп’яняє кров;
Ніч — тумани сріблясто-сині,
День — золотаве проміння;
Я дещо краще знайшов:
Маю Любов!
ДРУГИЙ ГОЛОС
Гарна аура, хмарка сяйлива,
Хвиля, що коло ніг виграє,
Острів мрій, де, прагнучи дива,
Спочиває душа чутлива,
А захоплення моє
Славою є!
ТРЕТІЙ ГОЛОС
Жаром розпеченим є скарбниця,
Погорда — це тінь, що біжить;
Золото, слава — омани ниці.
Мені лише знадобиться
Істина всіх століть:
Вільності мить!
…………………………………………………
Отак рибалки пливли і співали
Одвічні пісні свої;
З ударом весла здіймалася піна,
І ранило сонце її.
— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись,
Я відповідь дав їм таку:
— Часи ті минули; а зараз одежа
Вже сохне моя на піску.
LXXIII
Розплющені доти,
Закрили їй вічі;
І саваном білим
Запнули обличчя;
Хтось мовчки журився,
Хтось мусив ридати;
Всі вийшли, нарешті,
З сумної кімнати.
Хитався пломінчик
Свічі на підлозі
Та кидав на стінку
Тінь ліжка в тривозі;
А в затінку тому
Нечітко видніла
Окреслена форма
Закляклого тіла.
Зоря зайнялася,
І з першим промінням
У селищі гамір
Почувся неспинний.
І в тому контрасті
Світання і змроку,
Життя й таємниці
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
Із дому на плечах
Гріб рушив до храму,
В каплиці для нього
Відімкнено браму.
І зблідлих останків
Ніхто не бентежив:
Довкіл — жовті свічі
Та чорна одежа.
Замовкнули дзвони
У тихім смерканні,
Стара прочитала
Молитву востаннє;
І простір до брами
Вона перетнула,
І церква лишилась
Порожня й нечула.
Гойдалось вагадло
В годиннику мірно,
І свічі іскрились
У пітьмі вечірній.
Так боязко й сумно,
Незрушно й жорстоко,
Що миті якоїсь
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»