Журливе прощання
На вишній дзвіниці
Послало, гойднувшись,
Те серце, що з криці.
А друзі та рідні
У чорній жалобі
Проходили німо
В останній шанобі.
Темноту і вузькість
Останнього схову
Відкрила оскарда
В кінці для алькова.
Поставили гріб
І замазали нішу,
Затим розійшлися
У зболеній тиші.
Поклавши оскарду
На рам'я, могильник
Співав щось крізь зуби,
Віддалений, вільний.
Спускалася ніч —
Повна тиша і спокій;
А в темряві раптом
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
І в ночі зимові,
Як холод настане,
Коли буревій
Нахиляє паркани
Та б'ється в шибки
Невгамована злива,
Я юнку нещасну
Згадаю журливо.
Там дощ випадає
Зі сном нескінченним,
Там схов її б'ється
Із вітром студеним.
Простерта вона
Під сирою стіною,
Кістки її, певне,
Окриті зимою!
……………………………
Чи злету до неба
Душа — запорука?
Чи все є матерія,
Гниль і грязюка?
Не знаю: та є щось
Таємне, без строку,
Що кидає нас
У тяжку замороку,
Оскільки мерці —
І сумні, й одинокі!
LXXIV
У тріпотливих ризах
Двох ангелів крилатих
Над брамою зі злота
Зображено на чатах.
Сталева огорожа
Закрила вхід, одначе
Я крізь подвійні ґратки
Її, бліду, побачив.
Побачив дивний образ,
Ніби сновидну вроду
Чи промінь, що зникає
У сутінках заходу.
Виповнювала душу
Жага мені гаряча:
Чи таїна, чи прірва
Заманювала наче!
Та ангели очима
Немов казали строго:
— Поріг цієї брами
Доступний лиш для Бога!
LXXV
Чи справді так, що коли сон торкає
Трояндними перстами наші очі,
Душа біжить із власної в'язниці,
Злітаючи охоче?
Чи справді так, що мли нічної гостя
Здіймається у простір таємничий
І що вітрець несе її легенько
Із іншими на стрічу?
І, вислизнувши із людської форми,
Вона земні там розриває пута,
Якісь години мешкає у світі,
Якого не почути?
Сміється й плаче, любить і лютує,
І зберігає слід утіхи й горя,
Що так подібний у нічному небі
До сліду метеора?
Не відаю, чи світ видінь примарних
Існує в нас, чи десь на небокраї;
Та відаю, що знаю стільки люду
Із тих, кого не знаю!
LXXVI
У вівтарі боковому
Давньої готської церкви
Бачив я: крізь вітражі кольорові
Падало світло на схованку смерті.
Руки поклавши на груди
З книжкою — мармурне диво,
Створена хистом великого майстра,
Жінка на урні лежала вродлива.
Тіло її позабуте
Вглиб заховали від світу,
Але здавалося: ніжним єдвабом
Брижилось ложе з важкого граніту.
Усміхом дивним обличчя
Сяяв збережений спомин —
Так небеса зберігають біжучий
Сонця, що гасне, вмираючи, промінь.
Обіч її узголів’я
Сіли два ангели гожі;
Палець піднісши до губ застережно,
Тишу вони стерегли в огорожі.
Мертвою не виглядала;
Під ваговитим склепінням
У напівтемряві ніби заснула,
Бачачи в сні якісь райські видіння.
Закут осмути; до нього
Я підійшов дуже близько,
Ніби отой, хто навшпиньки простує
Повз немовля, що дрімає в колисці.