В потоці гуркочу я,
Свистіти в іскрі вмію,
Я — блискавиці спалах,
Ревіння буревію.
Я — між горбами річка
І шелех трав стоячих,
Зітхання в чистій хвилі,
В сухім листку я плачу.
Я з часточками диму
Гойдаюся і щезну —
Підносить він до неба
Свій закрут величезний.
Розвішують комахи
Злотаве павутиння —
Гойдаюсь між дерев я
В сієсті тихоплинній.
За німфами женуся,
Зближаюся поволі,
У воду кришталеву
Вони стрибають голі.
В кораловому рифі
Перлини — як відрада,
І ваблять в океані
Мене прудкі наяди.
В заглиблених печерах —
Їм сонце невідоме —
Багатства споглядаю,
Що їх вартують гноми.
В минувшині шукаю
Сліди імперій стерті,
Що й назви загубили
Після своєї смерті.
Світи спостерігаю
В шаленому крутінні,
Моя зіниця бачить
Усесвіту творіння.
Мені відомі сфери,
Де тиша заніміла,
Духу життя чекають
Там нечіткі світила.
Десь піді мною — прірва,
А я — місток над нею,
Драбина я незнана
Між небом і землею.
Я — наче невидиме
Кільце, котре єднає
Світ визначений форми
І думки світ безкраїй.
Я, врешті, є тим духом
Із таємничим злетом,
Який відомий тільки
Тому, хто є поетом.
VI
Наче вітрець, що овіває рани
Понад похмурим полем різанини
Та з пахощами й музикою потай
Кудись подалі серед ночі лине,
Прикметою і ніжності, і болю,
Англійський барде, у страхітній драмі
Офелія, що розуму позбулась,
Зриває квіти, ідучи з піснями.
VII
У кутку неосвітленім залі,
Вкрита пилом — печальна ця мить, —
Позабута господарем, певне,
Тиха арфа стоїть.
Дивний звук причаївся у струнах,
Наче птах, що у вітті затих.
Ждуть вони, що рука білосніжна
Доторкнеться до них!
Ай! — подумав я, — схоже, дрімає
Так натхнення у грудях завжди
І, мов Лазар, чекає на голос,
Що накаже: «Зведись та іди!»
VIII
Коли бачу, як синявий обрій
Вдалині перекрила,
Наче тюль, порохнява дорожня,
Золотава й тремтлива,
То мені видається, що можна
Від земної зупинки
Відірватись до того серпанку
За якусь-то хвилинку,
Мов легка порошинка.
Коли поночі я споглядаю
Темні обрії неба,
Як там зорі тремтять у пожарах,
Мов зіниці вогненні,
То мені видається можливим
Піднестися в польоті,
Опинитися в їхньому світлі,
Розчинитись у злоті,
В полум’яній вільготі.
Я веслую у сумнівів морі
Без надій — то є скрута;
Але, прецінь, мене запевняє
Моя тиха осмута:
Вона Богом почута!
IX
Цілує вітер, стогнучи від чару,
Легенькі хвилі з брижами достоту;
Західне сонце теж цілує хмару,
Забарвлюючи пурпуром і злотом;
Вогонь, що від гілок набрався жару,
До іншого вогню відчув жаготу;
Навіть верба, схилившись до потоку,
Виказує йому любов глибоку.
X
Не зримі оком часточки повітря
Тріпочуть доокола і палають;
Стікає небо золотим промінням,
Земля тремтить і радо умліває;
Я чую, як пливуть у хвилях звуків
Гомін цілунків, крилець лопотання;
Стуляються мої зіниці… Що це?
— Іде кохання!
XI
— Я є палюча, я є смаглява,
Мої цілунки — наче вогні;
Я — насолода, жага, забава.
Мене шукаєш? — Даруй, та ні.