XVI
Якщо хитнеться голуба повійка
Біля вікна,
І ти уявиш: вітерець шепоче,
Що пролина,
То знай: сховавшись між листків зелених,
Зітхаю я.
Якщо почує невиразний гомін
Душа твоя,
Наче далекий голос вимовляє
Твоє ім’я,
То знай: тебе із затінків найближчих
Гукаю я.
Якщо заб’ється серце серед ночі,
Й твої уста
Відчують раптом подих чийсь вогненний,
Що проліта,
То знай: близ тебе, хоч і невидимий,
Дихаю я.
XVII
Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують;
На денці душі моєї вже сонце, а не тривога;
Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась…
Сьогодні я вірю в Бога!
XVIII
Натомлена від танцю,
Захекана і трохи розшаріла,
На мою руку спершись,
Вона в кутку свій поступ зупинила.
І поміж брижів газу,
Що їх здіймали тріпотливі перса,
Погойдувалась квітка
У порухах розмірних і чудесних.
Наче перлина в мушлі,
Яку штовхає море й пестить вітер,
Отам вона дрімала
У подихові уст напіврозкритих.
Якби, — спало на думку, —
Лише такі були життєві миті!
Якби квітки дрімали —
Найліпший сон на світі!
XIX
Коли ти на груди схиляєш
Чоло, печальне і гоже,
Тоді стаєш на лілею
Зламану схожа.
Дістала ти чистоту,
Як символ небесний, ніжний,
Створив і тебе Господь
Золотосніжну.
XX
Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих
Торкнеться жаром подув невидимий,
Душа зуміє говорити зором
І навіть цілуватися очима.
XXI
Що це — поезія? — мене питаєш,
Твоя зіниця — синь чистоти.
Що це — поезія? Чи невідомо?
Поезія… — це ти.
XXII
Як жити ружі — адже приколола
Ти біля серця її?
Я ще ніколи не бачив вулкана,
Де виростали б гаї.
XXIII
Весь світ — за погляд єдиний;
За усміх — небо в дарунок;
А за цілунок… Не знаю,
Що дав би тобі за цілунок!
XXIV
Обвивши стовбур той самий,
Два сплески вогню червоні
Зближаються і цілунком
Утворюють спільний пломінь;
Дві ноти, що їх із лютні
Рука висмикує рвійно,
Стрічаються на просторі
У гармонійних обіймах;
Дві хвилі, що разом плинуть
Померти на узбережжі,
Розбившись, срібним плюмажем
Уяву нашу бентежать;
Два випари над водою,
Що з озера відлетіли,
З'єднавшися ген, у небі,
Утворюють хмару білу;
Два одночасні цілунки,
Поєднані дві ідеї
Та дві луни, що змішались, —
Це душі твоя з моєю.
XXV
Коли тебе серед ночі
Крилами сон накриє
І на ебенові дуги
Схожими стануть вії,
Щоб серця твого почути
Биття я дістав надію
І голову твою сплячу
Схилити мені до шиї,
Душе, віддав би,
Чим володію:
Повітря, світло
І думку-мрію!
Коли твій погляд упнеться
У щось не видиме зором
І губи твої освітить
Відбитий усміх прозоро,
За те, щоби прочитати
Задуму чола твойого,
Яка пливе понад люстром,
Неначе хмара над морем,
Душе, віддав би
Бажань сувої:
Золото, славу,
Дух у розвої!