Выбрать главу

XVI

Якщо хитнеться голуба повійка         Біля вікна, І ти уявиш: вітерець шепоче,         Що пролина, То знай: сховавшись між листків зелених,         Зітхаю я.
Якщо почує невиразний гомін         Душа твоя, Наче далекий голос вимовляє         Твоє ім’я, То знай: тебе із затінків найближчих         Гукаю я.
Якщо заб’ється серце серед ночі,         Й твої уста Відчують раптом подих чийсь вогненний,         Що проліта, То знай: близ тебе, хоч і невидимий,         Дихаю я.

XVII

Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують; На денці душі моєї вже сонце, а не тривога; Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась… Сьогодні я вірю в Бога!

XVIII

Натомлена від танцю, Захекана і трохи розшаріла,         На мою руку спершись, Вона в кутку свій поступ зупинила.
І поміж брижів газу, Що їх здіймали тріпотливі перса,         Погойдувалась квітка У порухах розмірних і чудесних.
Наче перлина в мушлі, Яку штовхає море й пестить вітер,         Отам вона дрімала У подихові уст напіврозкритих.
Якби, — спало на думку, — Лише такі були життєві миті!         Якби квітки дрімали —         Найліпший сон на світі!

XIX

Коли ти на груди схиляєш Чоло, печальне і гоже, Тоді стаєш на лілею         Зламану схожа.
Дістала ти чистоту, Як символ небесний, ніжний, Створив і тебе Господь         Золотосніжну.

XX

Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих Торкнеться жаром подув невидимий, Душа зуміє говорити зором І навіть цілуватися очима.

XXI

Що це — поезія? — мене питаєш,         Твоя зіниця — синь чистоти. Що це — поезія? Чи невідомо?         Поезія… — це ти.

XXII

Як жити ружі — адже приколола         Ти біля серця її? Я ще ніколи не бачив вулкана,         Де виростали б гаї.

XXIII

Весь світ — за погляд єдиний; За усміх — небо в дарунок; А за цілунок… Не знаю, Що дав би тобі за цілунок!

XXIV

Обвивши стовбур той самий, Два сплески вогню червоні Зближаються і цілунком Утворюють спільний пломінь;
Дві ноти, що їх із лютні Рука висмикує рвійно, Стрічаються на просторі У гармонійних обіймах;
Дві хвилі, що разом плинуть Померти на узбережжі, Розбившись, срібним плюмажем Уяву нашу бентежать;
Два випари над водою, Що з озера відлетіли, З'єднавшися ген, у небі, Утворюють хмару білу;
Два одночасні цілунки, Поєднані дві ідеї Та дві луни, що змішались, — Це душі твоя з моєю.

XXV

Коли тебе серед ночі Крилами сон накриє І на ебенові дуги Схожими стануть вії, Щоб серця твого почути Биття я дістав надію І голову твою сплячу Схилити мені до шиї,
        Душе, віддав би,         Чим володію:         Повітря, світло         І думку-мрію!
Коли твій погляд упнеться У щось не видиме зором І губи твої освітить Відбитий усміх прозоро, За те, щоби прочитати Задуму чола твойого, Яка пливе понад люстром, Неначе хмара над морем,
        Душе, віддав би         Бажань сувої:         Золото, славу,         Дух у розвої!