XXXI
Наша любов — ніби трагічна п’єска
З сюжетом нісенітним,
Де все серйозне і смішне змішалось,
Крізь сльози усміх квітне.
Але в кінці історії цієї
Найгірша є загроза,
Що випали їй сльози та розваги,
Мені ж — хіба що сльози!
XXXII
Проходила, огорнута красою,
Ваблива та ясна;
Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,
Мені почувся шепіт: «Це вона».
Хто поєднав смеркання зі світанком?
Не відаю: імла
Змішалася в короткій ночі літа,
І знаю я, що жінка та… «була».
XXXIII
Питання — у словах, де полягає
Розлучення причина;
Обом нам не дізнатися ніколи,
Чия була провина.
Зігнорував, на жаль, словник любові
Нагальну необхідність
Дізнатися, де гордість — просто примха,
А де — висока гідність!
XXXIV
Крокує мовчки, й порухи жіночі —
Гармонія у тиші;
Лунають її кроки, наче крила
Мелодії, що ритміку колише.
Нагадують напіврозкриті очі
Яскраве світло днини;
Охоплюють вони і землю, й небо,
Запалюючи у своїх глибинах.
Сміється, і звучать у сміху сплески
Біжучого потоку;
Коли заплаче, то в усіх сльозинках
Є лагідність глибока.
Вона і світло має, і парфуми,
І лінію, і колір;
Є форма, що породжує бажання,
І вираз — для поезії доволі.
Є нерозумною?.. То що ж, допоки
Мовчить — є таємниця,
Для мене це мовчання важить більше,
Ніж те, що плеще інша молодиця.
XXXV
Ти забула мене — дивини в цім немає,
Дивиною були скорше ніжності дні;
Маю дещо того, що є гідним шаноби,
Та цього… не змогла ти відчути в мені!
XXXVI
Якби ми в книзі сповна записали
Наших образ химери,
А потім стерли б їх у наших душах,
Як стерли б на папері,
То, позаяк твоя любов лишила
В мені глибокі рани,
Якби лише одну із них ти стерла,
Я стер би всі, кохана!
XXXVII
Першим із нас я помру; таємнича
Криця нутро непокоїть,
Ти заподіяла рану смертельну
Власною, люба, рукою.
Першим із нас я помру; і настирний
Дух невідступно і вперто
Буде чекати тебе коло брами
Непогамовної смерті.
Линуть години, з годинами — днини,
Дні проминуть із роками;
Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:
Хто це стоїть коло брами?
Коли земля твої рештки з виною
Прийме задля зберігання,
Хвилі смертельні тебе ополощуть,
Наче вода у Йордані;
Там, де життя, що оскаржує долю,
Врешті, тріпочучи, гине,
Схоже на хвилю, що на узбережжі
Тихо сконає без плину;
Там, де могила зімкне неминуче
Вічності темні лещата…
Ми всі слова, що таїлися мовчки,
Зможемо, врешті, сказати!
XXXVIII
Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить,
А сльози течуть у море — вода до води.
Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,
Чи відомо тобі, куди?
XXXIX
Я знаю, що зверхня вона й непостійна,
Тож нащо казати слова невеселі?
У неї в душі — почуття? О ні, скорше
Заб'є джерело із неплідної скелі.
Я знаю, що серце у неї — зміїне,
Чекати від нього любові намарно;
Вона — непорушна, бездушна статуя…
Але ж яка гарна!