XL
Сплітаючи наші руки,
Дивились ми очі в очі,
Вона мені на рамено
Голівку клала охоче,
І скільки разів — Бог знає —
Ходили ми тихим кроком
Із нею отам, де в’язи
Здіймали крони високо,
Й від них до її оселі
Тяглися тіні у змроку!
А вчора… лиш рік єдиний
Пролинув, неначе подув:
Навдивовижу ґраційно,
Напрочуд холоднокровно
Вона мені відказала,
Коли нас друг познайомив:
— Здається мені, що десь я
Вже бачила вас. — Ай, подив!
Про це не дізнались дурні —
Відвідувачі салонів,
Що виплітають інтриґи
Із вигадок та обмови,
І через це загубили
Одну з цікавих історій!
Якої смачної страви
Не з’їли вони у колі
За віялом золотистим,
Де всяких пір’їн доволі!
Спокійний і чистий місяць,
Високих в'язів листов'я
І стіни її оселі,
І ґанку знайомі сходи!
Мовчіть, про цю таємницю
Ніхто не почує й слова!
Мовчіть, і я присягаюсь
Забути про всі розмови.
Її ж лице… Жодна маска
Не гідна такого схову!
XLI
Ти — гураґан, а я — висока вежа,
Яка тобі утворює заслін.
Мусиш розбитись чи мене звалити!..
Вихід — один!
Ти — океан, а я — урвиста скеля,
Що хитавицю стереже глибин.
Мусиш розпастись чи мене зітнути!..
Вихід — один!
Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,
А я готую ворогам загин.
Вузька стежина, зудар — неминучий…
Вихід-один!
XLII
Коли мені розповіли, відчув я
Холод ножа, що тіло розрива;
Зіпершись на стіну, я втратив тяму,
Й запаморочилася голова.
На дух мій впала темрява; від люті
Душа зробилась наче нежива…
Тоді я зрозумів того, хто плаче,
І зрозумів того, хто убива!
Промчала хмара болю… і в зажурі
Я ледь пробелькотів якісь слова…
Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…
За милість я подякував!.. Овва.
XLIII
На край свого неприбраного ліжка
Я сів, свічу відсунувши сяйну;
Німий, хмурний, і погляд непорушний
Втопив я у стіну.
Скільки минуло часу? Я не знаю:
Коли мене пустив п’янливий біль,
На світ благословилося, і сонце
Сміялося зусіль.
Не відаю, про що в жахні години
Я міркував і що тоді було;
Пригадую лише прокльони, сльози
І як нараз постаріло чоло.
XLIV
Неначе відкриту книжку
В зіницях бачу жіночих.
Навіщо твій сміх оманний,
Якщо кажуть правду очі?
Заплач! Почуття малого
Свого не цурайсь, одначе.
Заплач! Нас ніхто не видить.
Глянь: я чоловік… — і плачу!
XLV
Всередині непевного склепіння,
Де час позначив камінь багрецем,
Ґотичний герб зобразив будівничий
Упевненим різцем.
До гребеня гранітного шолома
Тягнувся плющ, і вився навманці,
І кидав тінь на щит, де було серце,
Затиснуте в руці.
Уздрівши це, на тихому майдані
Спинились ми нараз.
«Ось вірний знак, — промовила до мене, —
Що шал мій не загас».
Ай! Правду щиру мовила напевне,
Зізналася сама,
Що серце в неї у руці… десь-інде…
У грудях — ні, нема.
XLVI
У сутінках поранила таємно
Мене цілунком — зради був то знак.
Мою руками шию охопила,
А ззаду в серце увійшов тесак.
Чому ж вона — усміхнена, щаслива —
Продовжує прогулянку свою?
Тому що не струмує кров із рани…
Бо я, вже мертвий, на ногах стою!