Выбрать главу

XL

Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову!

XLI

Ти — гураґан, а я — висока вежа, Яка тобі утворює заслін. Мусиш розбитись чи мене звалити!..         Вихід — один!
Ти — океан, а я — урвиста скеля, Що хитавицю стереже глибин. Мусиш розпастись чи мене зітнути!..         Вихід — один!
Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш, А я готую ворогам загин. Вузька стежина, зудар — неминучий…         Вихід-один!

XLII

Коли мені розповіли, відчув я Холод ножа, що тіло розрива; Зіпершись на стіну, я втратив тяму, Й запаморочилася голова.
На дух мій впала темрява; від люті Душа зробилась наче нежива… Тоді я зрозумів того, хто плаче, І зрозумів того, хто убива!
Промчала хмара болю… і в зажурі Я ледь пробелькотів якісь слова… Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний… За милість я подякував!.. Овва.

XLIII

На край свого неприбраного ліжка Я сів, свічу відсунувши сяйну; Німий, хмурний, і погляд непорушний         Втопив я у стіну.
Скільки минуло часу? Я не знаю: Коли мене пустив п’янливий біль, На світ благословилося, і сонце         Сміялося зусіль.
Не відаю, про що в жахні години Я міркував і що тоді було; Пригадую лише прокльони, сльози І як нараз постаріло чоло.

XLIV

Неначе відкриту книжку В зіницях бачу жіночих. Навіщо твій сміх оманний, Якщо кажуть правду очі?
Заплач! Почуття малого Свого не цурайсь, одначе. Заплач! Нас ніхто не видить. Глянь: я чоловік… — і плачу!

XLV

Всередині непевного склепіння, Де час позначив камінь багрецем, Ґотичний герб зобразив будівничий         Упевненим різцем.
До гребеня гранітного шолома Тягнувся плющ, і вився навманці, І кидав тінь на щит, де було серце,         Затиснуте в руці.
Уздрівши це, на тихому майдані         Спинились ми нараз. «Ось вірний знак, — промовила до мене, —         Що шал мій не загас».
Ай! Правду щиру мовила напевне,         Зізналася сама, Що серце в неї у руці… десь-інде…         У грудях — ні, нема.

XLVI

У сутінках поранила таємно Мене цілунком — зради був то знак. Мою руками шию охопила, А ззаду в серце увійшов тесак.
Чому ж вона — усміхнена, щаслива — Продовжує прогулянку свою? Тому що не струмує кров із рани… Бо я, вже мертвий, на ногах стою!