Коли ж мисливець намірився спускатися вниз, то почув здалеку голос, який покликав його: «Рипе ван Вінкль! Рипе ван Вінкль!» Він озирнувся навколо, але нікого не помітив, крім ворони, що здійснювала свій самотній переліт через гори. Чоловік вирішив, що йому примарилося, що уява одурила його, і знову намірився спускатися. Аж тут почув той же поклик у тихому вечірньому повітрі: «Рипе ван Вінкль! Рипе ван Вінкль!» Тієї ж миті Вовк вигнув спину, гучно завив та притиснувся до ніг господаря, кидаючи перелякані погляди на гори. Тепер і Рип відчув тривожний неспокій. Він насторожено глянув у той же бік і нарешті помітив дивний силует, що повільно тягнувся до скелі, згинаючись під вагою своєю ноші, яку тягнув на спині. Мисливець здивувався, побачивши живу людину в такому самотньому та невідповідному місці, але припустив, що це хтось із місцевих, кому потрібна його допомога, тому й поквапився надати її.
Підійшовши ближче, він неабияк здивувався неочікуваній появі чужинця. Це був невисокий, але дужий дідуган із густою кучмою волосся та сивою бородою. Його одіж була скроєна за старовинною голландською модою — свитка перетягнута впоперек талії, кілька штанів, широкі верхні були прикрашені рядами ґудзиків збоку, а на колінах — бантами. Він тягнув на плечі чималеньку діжку, мабуть, наповнену лікером, і робив Рипу знаки, щоб той підійшов і допоміг йому з вантажем. Незважаючи на цілковиту недовіру до цього нового знайомця, Рип виконав, як звик, це прохання. Допомагаючи навзаєм один одному, чоловіки дісталися до вузького рівчака, либонь, висхлого русла гірського потоку. Коли вони підіймалися, щоразу чувся гуркіт віддаленого грому, який, здавалося, долинав із глибокого видолинку, або, скоріше, ущелини серед високих скель, до яких вів їхній торований шлях. Рип зупинився на мить, але, вважаючи, що це відгомін однієї з тих швидкоплинних злив, які часто трапляються у високогір'ї, продовжив мандрівку. Пройшовши видолинок, подорожні спустились у балку, схожу на маленький амфітеатр, оточений зусібіч урвищами, з яких безладно спадали гілки дерев, так що знизу можна було бачити лише шматки блакитного неба та яскраві вечірні хмарки. Упродовж усього цього часу Рип і його супутник просувалися в тиші. І хоча перший дивувався, навіщо тягнути цілу діжку алкогольного напою в ці дикі гори, однак не наважився спитати, бо в супутнику було щось таке дивне та незбагненне, що викликало страх і перешкоджало ближчому знайомству.
При вході в амфітеатр з'явилися нові чудасії. На рівному місці в центрі купка дивних персонажів грала в кеглі. Вони були одягнені в незвичний одяг: одні — в коротких куртках, інші — в жупанах, з довгими ножами на ременях, більшість із них мали широченні бриджі, як і в нового знайомця Рипа. їхні постави також були своєрідними: один мав велику голову, широке обличчя та малі свинячі очка; обличчя іншого, здавалося, повністю складалося з носа, він мав на голові білий ковпак, прикрашений хвостом червоного півня. У них усіх були бороди різної форми та кольору. Один із них видавався ватажком. Це був кремезний старий джентльмен із обвітреним обличчям. Він носив жупан із галунами, широкий пояс і стилет у піхвах, капелюх із пір’ям на голові, червоні панчохи та черевики на високих підборах, прикрашені пряжками. Увесь цей гурт нагадав Рипові персонажів картини старого фламандського живописця ван Шейка, що висіла у світлиці сільського священика і яку привезли з Голландії ще перші поселенці.
Особливо дивним для Рипа було те, що, хоча ці люди, судячи з усього, бавилися, та вони зберігали на своїх обличчях поважність і таємниче дотримувалися тиші, що свідчило, імовірно, про найсумнішу партію в кеглі, яку він будь-коли бачив. Ніщо не порушувало спокою сцени, лише стукіт куль відлунював у горах, неначе бурчання далекого грому.
Коли Рип і його супутник підійшли до гурту, там раптом відірвалися від своєї гри і почали споглядати прибульця такими пильними засклілими поглядами, з такими дивними, незграбними та неживими обличчями, що його серце затріпотіло, а коліна підкосилися. Водночас супутник Рипа узявся наливати з діжки в кухлі та зробив знак, що компанія чекає на них. Чужинець послухався, тремтячи зі страху, а ті вижлуктали трунок у повній тиші та повернулися до своєї гри.
З часом страх і побоювання Рипа вщухли. Він навіть ризикнув, звісно, коли жодне око не стежило за ним, і собі скуштувати трунку, який, на його думку, видався смачним голландським напоєм. Він, природно, мав спрагу в душі, тому незабаром спокусився повторити свою спробу. Один ковток провокував інший, і чоловік так часто прикладався до кухля, що з часом його відчуття притупилися, очі затягнуло поволокою, голова поступово схилялася, і гість полинув у глибокий сон.