Окрилений надією й охоплений сумнівами, він знов і знов спускався зі смолоскипом у підземну залу і вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він одержував відповідь: ні. Тим божевільним юнакам, яким вдавалося відвоювати ув’язнену в замку принцесу, просто щастило — жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб ізжерти: «Процвітай у промислі й виконай Ритуал»…
Невгамовні й могутні, вони чинили так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи в двобій, і шкодували, якщо супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували забави, які часто закінчувалися смертовбивством, бо ж викарбувано на древньому камені: «…Пращурів шануй, і теплий вітер підніме крила твої, і нащадки твої шануватимуть тебе… Але брат твій, чия молодість припадає на твою, — лихо твоє… Бийся, доки не висохне вогонь у пащеці його…»
Тепер висох і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі.
«Промисел твій — честь і сила твоя. Процвітай у промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я»…
Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не процвітав у промислі.
Бували дні, коли він зовсім про це не думав — небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості.
Одначе в інші дні — сірі, сухі, оповиті каламутною поволокою, коли накочували каяття, застаріле почуття провини, туга й безвихідь, — у такі дні він відчував свою неповноцінність так гостро, що не хотілося жити.
Він був виродком, самотньою потворою, відступником — і він був останнім листком на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння.
Двісті поколінь його пращурів дивилися на нього з помережаних клинописом стін. Іноді йому здавалося, що він божеволіє.
Будь-що-будь він мусив виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна.
Двісті перший нащадок страждав од нічних кошмарів. Просинаючись у холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий квітковий запах, від якого слабшали коліна і підступала нудота. Зціпивши зуби, він намагався розворушити пам’ять — і заходив у глухий кут, бо пригадувалося завжди одне й те саме — круглі грудки глини, що котяться по слизькому схилу, дерев’яні ґудзики, що зсуваються по похилій дошці, та голоси — можливо, батька, якого він погано пам’ятав, чи матері, якої не пам’ятав зовсім.
Щоразу, вилітаючи з замку в подобі дракона й повертаючись назад, він змушений був пересмикуватися, потрапляючи в ритуальну залу, — а обминути її було неможливо, бо саме там починався драконячий тунель.
Змучений наростаючою внутрішньою боротьбою, Арман тисячу разів вирішував і на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди.
Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ковзаючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він бачив далеке дно. Потім, свічкою злинувши до сонця, він зненацька відчув усередині безмірну легкість і так само безмірну порожнечу. Він наважився.
План у нього був простий, за його допомогою хитромудрий Арман сподівався примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу.
Викрадена принцеса повинна якийсь час нудитись у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один витязь забажав відбити її в чесному бою; Арман же подбає, щоб цьому хороброму пощастило.
Нинішнє покоління витязів було, щоправда, боягузливе й дрібне, порівняно з колишніми, зате мало доволі слабку уяву про драконів і могло не знати, що насправді навіть видатний воїн приречений, стаючи на герць зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цьому незнанні.
Один витязь, одного досить! Одного дурного, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого — аби він приїхав і підняв спис, викликаючи дракона на битву.
Отут таївся ще один секрет, на який Арман розраховував найбільше. Річ у тім, що за неписаним, проте свято дотримуваним людським законом, визволитель мусив оженитися на визволеній.
Приманка, думав Арман, ледь не торкаючись води перетинчастим крилом. Хто ж не хоче одружитися з прекрасною принцесою? А потрібен усього один сміливець, і викрадення закінчиться не в ритуальній залі, а за весільним столом…
На думку, що тяжке почуття власної провини й неповноцінності буде незабаром забуто, він відчув майже переляк.
Приманка. Треба, щоб викрадена була бажана, і не тільки завдяки королівському походженню. Це дуже важливо — не помилитися. Ув’язнена у вежі має являтися лицарям у мріях, має позбавляти їх сну…