З магічної спадщини предків Арманові дісталися тільки одне-двоє заклинань та дзеркало — тьмяне, вкрите мереживом тріщин, воно володіло здатністю показувати у своїй темній рамі події, що відбуваються далеко за стінами замку. Взаємини дзеркала та його власника складалися непросто — провиною була кепська вдача самого дзеркала; часом воно відмовлялося служити, і Арман багато разів ледве стримувався, щоб не розколоти його остаточно.
Утім, у день капелюшного карнавалу магічне дзеркало поводилося досить стерпно; зі строкатої передсвяткової метушні Арманів погляд безпомилково вихопив юну принцесу Май.
Чарівне, веселе, граціозне створіння, народжене, щоб полонити серця. Прекрасна принцеса. Та, заради якої лицар може наважитися на смертельний бій. Коштовний приз у небезпечній грі.
Арман добре запам’ятав капелюшок з човником — такий капелюшок неможливо пропустити чи переплутати з іншим. Висока хвиля повинна була послужити йому прикметою, видимою з повітря, дороговказом і маяком. Велике скупчення народу, карнавал, суєта й галас були вельми доречні — що скоріше пошириться чутка про викрадення, то неспокійніше заб’ються серця лицарів, воїнів та витязів, які прагнуть здобути геройської слави та прекрасну принцесу за дружину…
Він зробив усе, як хотів.
Святковий майдан здавався з висоти ошатним мурашником. Він бачив, як заціпенілі спершу люди кинулися врозтіч, і злякався було, що не знайде у вирі барвистих капелюшків той один-єдиний; однак потім, опустившись нижче, побачив його на королівському помості, геть нерухомий — принцесу, схоже, паралізував страх.
Він уже простяг пазуристі лапи, та принцеса отямилась і побігла. Він мчав над нею, приміряючись, щоб схопити жертву якомога обережніше. В останню мить вона ледь не втекла, проте він рвонув — і відчув у лапах дорогоцінну здобич.
Він ніс її вельми обережно. Замість овечки в його пазурах виявилась дика кішка, відчайдушна й підступна — він було навіть її впустив і потім ледве вловив. Якщо чесно, то він не очікував від юного тендітного створіння такого скаженого опору.
Він затяг її в замок крізь Драконячу Браму. У ненависній ритуальній залі стовпом стояло сонячне світло.
Він поставив її на підлогу. Можливо, вона зомліє — це так природно для принцеси.
Він уперше глянув на неї — і сам ледь не впав без тями.
— Звідки у вас цей капелюшок?
Юта мовчала, забившись у куток біля каміна.
— Звідки у вас цей капелюшок? Хто ви така?
Юта голосно втягла повітря. Видихнула з усією гордістю, на яку в цю мить була здатна:
— Я принцеса!
Арман пирхнув. Коли він пирхав у драконячій подобі, з ніздрів його виривалися снопи іскор. Зараз він був у подобі людській, але Юта все одно не могла на нього дивитися, не здригаючись.
Арман, дивлячись на неї, здригався не менше.
Ще б пак, витязь має бути сліпий, мов кріт, щоб забажати цю дівулю за дружину! Що вже казати про двобій з драконом…
Перед Армановими очима знову виникли безформні грудки, що котяться по слизькій поверхні. Зусиллям волі він одігнав видиво.
— Я принцеса, — сказала Юта тихо й твердо.
Нічого, бадьоро подумав Арман. Нічого… Можливо, ще не все втрачено і, скажімо, завтра вдасться щось придумати. Чи післязавтра… Але не зараз, не тепер.
І, сумлінно вигнавши з голови усі думки, він зробив суворе, доречне в цьому випадку, лице й сказав:
— Повідомляю вам, принцесо, що відтепер ви моя бранка. Зараз я посаджу вас у вежу, де ви будете ув’язнені, аж доки… — він ковтнув застряглий у горлі клубок, — доки знайдеться сміливець, який зважиться вас визволити… Якщо він узагалі знайдеться, — додав він тихіше.
Юта глянула на нього широко розплющеними очима. Схлипнула. Прошепотіла з розпачем:
— Ви… Ви — мерзенна потвора…
Арман знову пирхнув.
У західній вежі, найменш зруйнованій літами, струменіло з-під каменя джерельце. Глиняна чаша повнилася сухими коржиками, а поряд з солом’яним матрацом по-сирітському стояли величезні дерев’яні черевики.
— Тут? — запитала Юта ламким голосом.
Арманові на мить стало її жаль, проте жалість одразу поступилася місцем роздратуванню — він знову згадав, у яку влип історію.
Підштовхнувши принцесу — вона гидливо відсторонилася, — він грюкнув за нею кованими дверима. Постояв у раптовій тиші, і голосно вимовив замикальне закляття:
— Хорра-харр!
Юта, стоячи з того боку дверей, почула, як віддаляються його кроки.