Розсердившись, вона зібралася було впасти у відчай, аж тут у її пам’яті постав гладкий палацовий лакей, що повчав юну покоївку: «Ключик направо — скриньку замкнули… Ключик наліво — її відімкнули…»
І перш ніж Юта збагнула, до чого тут «ключик наліво», губи її самі собою вимовили:
— Рраха-ррох!
В’язницю пронизав довгий скрип. Куті залізом двері повагалися й гойднулися, і між іржавим їхнім краєм та стіною, на якій сиділа мокриця, з’явилася щілинка. Зі щілинки потягло вогкістю, двері відчинилися далі, й обімліла Юта побачила в прогалині коридор та східці.
Коридор і східці! Вихід! Воля!
Драконове закляття виявилося схожим на ключик старого лакея: вимовиш задом наперед — і двері відчиняться.
Приголомшена таким щастям, Юта нерішуче підштовхнула важкі двері й визирнула назовні. Коридорів виявилось одразу два — праворуч і ліворуч, і були ще й кручені сходи, що вели донизу.
Юта трохи подумала, тоді скинула дерев’яні черевики — у них вона гриміла б, наче порожній віз по бруківці — і зосереджено поляпала босими ногами по сходах.
Замок вріс у скелі і був, либонь, древніший за скелі. Арман не знав до пуття, хто його будував — предки його предків чи невідомі істоти, що жили на землі тоді, як на ній ще не було ні людей, ні драконів… Однак уже в часи легендарного Сам-Ара замок добряче скидався на руїну.
Арман пирхнув. З ніздрів його вирвалися снопи іскор, бо Арман, розмірено махаючи шкірястими крильми, кружляв над морем.
До замку, що вгніздився на скелястому півострові, вела одна-єдина дорога — вузька, звивиста, доволі зловісна. Перед самим підніжжям замку дорога розширювалась, утворюючи круглий рівний майданчик — традиційне місце двобоїв. Спустившись нижче, Арман розгледів би акуратно складену в його центрі гірку кісток — пам’ятник усім колишнім і майбутнім визволителям.
Арман не спустився. Навпаки, він злетів так високо, що земля внизу ніби затяглася туманом, і крізь той туман він до болю в очах вдивлявся в дорогу, в дороги, в усі шляхи й стежини ближньої й далекої округи… Але вони були пустельні, порожні й покинуті, і ніде не здіймалася хмара куряви під копитами баского коня, і не зблискувала на сонці зброя, і жоден лицар не поспішав на допомогу полоненій принцесі…
І тоді він заревів, могутньо, страшно, зі стовпом полум’я з горлянки і димом з ніздрів, і ревіння його прокотилося над морем, і в далеких прибережних сільцях люди, бліднучи, шепотіли замовляння й закляття.
Драконяче ревіння повалило Юту навколішки. У першу секунду вона уявила, що ящір виявив її втечу і неймовірно розлютився; наступної миті здоровий глузд узяв гору над страхом, і принцеса усвідомила, що звір кричить над морем, а втеча сталася в замку, отже, жахливий крик безпосередньо з нею, Ютою, не пов’язаний. Переконавшись у цьому, вона наважилася встати й продовжити свій шлях.
Вона шукала виходу з замку — і раз за разом поверталася до порога своєї опустілої в’язниці. Хтось інший упав би у відчай, а принцеса відважно жувала сухий корж, сьорбала воду з джерела і знову вирушала блукати в темних коридорах.
Удалині знову заревів дракон — але тихіше, слабше, сумніше.
На другий день він розгублено бродив по замку з пляшкою в неслухняній руці; темні коридори чергувалися з такими самими темними сходами, а кімнати й зали були або замкнені, або пусті.
Нарешті, він спіткнувся об якийсь поріг і став, тупо розглядаючи приміщення, що так несподівано перед ним з’явилося.
Зала ця віддавна називалася Органною, хоч споруда, яка ЇЇ захаращувала, не була схожа на орган. Скоріше на величезні бджолині щільники чи на багату крамницю посуду, чи на мозаїку — крихку іграшку велетня.
Та все ж це був музичний інструмент — точніше те, що від нього залишилося. Велетенська споруда віджила своє й була ні до чого — проте Арман усе ж любив бувати в Органній залі, розглядати срібні завитки, що прикрашали кістяк інструмента, клацати пальцями по товстих трубах зі світлого металу і стирати пил з безлічі кришталевих скляночок, кульок, вигадливої форми посудин, розташованих поодинці й Гронами. Іноді він намагався видобути зі споруди щось схоже на музику, однак спроби ці не давали нічого, крім роздратування.
Арман позіхнув. Нескінченне кружляння над дорогами його виснажило; сльозилися запалені од вітру очі. Тьмяні срібні труби музичного чудовиська знущально спотворювали його віддзеркалення. А навіщо він, власне, сюди забрів?