Довго ж мені чекати визволителя, подумав Арман.
Принцеса дивилася на нього з-під лоба, і в темних очах її був страх, але не було паніки.
— І що ж нам тепер робити? — поцікавився Арман удавано добреньким голосом. — Як зазвичай чинять з бранцями, котрі вдаються до втечі? Здається, їх кидають у колодязь до змій?
Юта наїжачилась ще більше. Сказала тихо і з гідністю:
— Я що, давала вам обіцянку не тікати? Це моє законне право… Усякому в’язневі дозволено тікати, якщо його погано стережуть…
Арман насупився:
— Погано стережуть? А як тобі вдалося вибратись, принцесо?
Відповіддю йому було горде мовчання.
Арман обійшов бранку довкола, міркуючи вголос:
— Двері були замкнені закляттям. У закляттях ти, принцесо, не тямиш. Може, ти вилізла крізь щурячу нору чи крізь якусь іншу дірку?
Юта пирхнула — обурення на якийсь час пригнітило в ній страх:
— Могли б і краще закляття дібрати, дорогоцінний пане драконе! Я ці двері відмикаю й замикаю, наче у себе вдома…
Зрозуміло, вона відразу пошкодувала про сказане, бо Арман неприємно вишкірився:
— Он як?
І, взявши Юту за плече, підштовхнув до розчинених дверей Органної зали, захряснув ці двері перед її носом і пробурмотів крізь зуби:
— Хорра-харр…
Юта спостерігала за ним з-під лоба.
— Ну, — посміхнувся Арман, — тепер покажи, принцесо, як ти це робиш. Відімкнеш — помилую.
Юта знизала плечима, глузливо на нього глянула й промовила ніби знехотя:
— Рраха-ррох…
Двері скрипнули й відчинилися. Юта ступнула за поріг, ніби збиралася гордо піти.
— Серед людей не користуються цим закляттям, — глухо сказав за її спиною Арман. — Як ти його знаєш?
Юта обернулася:
— Ключик наліво — ключик направо… Ясно ж, що треба закляття вимовити навпаки!
Якийсь час Арман і Юта дивилися одне на одного.
— Добре, — зронив нарешті Арман, і Юта несподівано відчула певне полегшення. — Добре. Обіцяв помилувати — і помилую… Тільки… — тут у голосі його знову зазвучали суворі нотки обвинувача, — як ти посміла, принцесо, явитися сюди, і що ти тут робила?
Юта втягла голову в плечі. Справді, яка ґорґулья її вкусила, навіщо було чіпати ці кришталеві горщечки? Клята цікавість… Тепер вона попалася, прикро й по-дурному, і в кращому разі її знову замкнуть, наче вівцю в кошарі…
— Що я робила? — пробурчала вона, намагаючись говорити якомога наївніше. — Що я робила? Нічого… особливого. Я… грала.
— Грала?!
Арман розвернув Юту за плечі — трохи грубо — і підвів упритул до стихлого музичного інструмента.
— Грай зараз.
Принцесі аж у грудях похололо. Очевидно, вона зробила щось жахливе, здуру в цьому зізналася, й тепер на неї чекають знущання та кара.
— Ні… — пролепетала вона поблідлими губами. — Я не те хотіла сказати…
Арман здійняв очі до стелі, вкритої патьоками:
— Грай. Як ти грала? Так? — він постукав пальцем по найближчій кришталевій скляночці.
Юта заціпеніло мовчала. Арман гучно втяг у себе повітря.
Двісті років він не розмовляв з особами жіночої статі, та й узагалі ні з ким не розмовляв, окрім себе. Йому дуже нелегко було надати своєму хрипкому голосу відтінку, який з певним перебільшенням можна було б назвати м’якістю:
— Послухай, принцесо, я тебе не лякаю, не б’ю тебе, не кричу навіть… Ти ж грала, поки мене тут не було? То зіграй зараз, а я хочу на це подивитися.
Юта схлипнула й вирішила, що все одно — пан або пропав. Удома вона любила гратися з кришталевими келихами — водити вологим пальцем по їхніх вінцях і слухати мелодійний звук, що при цьому лунав.
Вона боязко озирнулася — Арман відійшов, щоб її не лякати.
Тоді вона швидким хлопчачим рухом запхнула пальця в рот, послинила, потім ступнула вперед і провела по вінцях найближчої скляночки.
М’який, чистий, незвичайний звук народився під брудним заслиненим пальцем, наповнив скляночку, розбудив ґрона прозорих куль, які відгукнулися резонансом; розрісшись і збагатившись, звук посилився срібними трубами, відбився від кам’яних стін і вразив у саме серце свого єдиного слухача — Армана.
Юта провела пальцем по вінцях іншої скляночки — звук змінився, тепер це був акорд. Арман, спантеличений, туго накручував на палець висмикнуту з маківки волосинку.
Юта перестала грати й обернулася.
Вона питально дивилася на нього — довготелесе дівчисько в лахмітті, а музичний велет за її спиною все співав, не бажаючи замовкати після тисячолітнього мовчання.