Арман важко ковтнув слину. Спитав тихо:
— Ти коли-небудь бачила такий інструмент, грала на ньому? Де?
Юта перевела дух — небезпеки, здається, не було. Відповіла несміливо:
— Ніде не бачила… У нас такого немає… Я просто, ну, здогадалася, як ви на ньому граєте…
— Як я на ньому граю?!
Юта сахнулася. Арман, мабуть, міг налякати кого завгодно.
Увечері вона сиділа у кріслі, в залі, перед каміном. Це було те саме крісло, в якому вона вперше отямилася, опинившись у замку і сприйнявши Армана за визволителя. Зараз цей спогад змушував її червоніти.
Ютине лахміття змінила тепер якась хламида з Арманових скринь — він слушно вирішив, що принцеса не повинна скидатися на волоцюгу, бо це може в останню мить відвернути визволителя. Юта помилася й причесалася; склянка випитого вина забарвила її впалі щоки здоровим рум’янцем і допомогла хоч на певний час забути про лихі пригоди. Арман, сидячи по другий бік стола, відзначив з подивом, що в бранки досить ясний і осмислений погляд — хоч це, зрозуміло, не затьмарює відвертих вад її зовнішності.
— То ви не ки… не кинете мене в колодязь зі зміями? — бурмотіла Юта неслухняним язиком.
— Подивимось, — задумливо відповідав Арман. — Не кину, якщо не пхатимеш носа куди не слід… Замикати тебе, бачу, нема сенсу, але заходитимеш ти тільки туди, куди я дозволю… Забудь і думати про непокору! Пам’ятай про пацюків, про змій… — він завагався, чи не перекинутись для постраху на дракона, проте не мав ні охоти, ні сили.
Остін наснився їй ще раз — але якось розмито, невиразно, і вона не могла згадати свій сон. І все ж щоразу, вкладаючись увечері на солом’яний матрац, вона довго думала про контестарського принца й намагалася закликати його в сновидіння.
Тепер вона взувалася в старі мотузяні сандалії — а в них набагато приємніше ходити по камінні, ніж босоніж. До того ж Юті було дозволено підніматися на верхівку західної вежі — її увінчував оточений зубцями відкритий майданчик, і можна було підставляти обличчя сонцю й вітру, дивитися на море й на берег, по якому звивалася дорога.
У перші дні Юта не злазила з вежі — їй постійно здавалася, що на дорозі з’явився вершник. Вона сприймала за вершників камені, кущі, стовпи куряви, здійняті вітром — і щоразу гірко розчаровувалася, щоб потім знову вдивлятись і вдивлятись.
Час від часу їй траплялося спостерігати, як з Драконячої Брами виривається чорна хмара, а вслід за нею, оповитий димом, наче темним плащем, з’являється дракон. Причаївшись за кам’яним зубцем, Юта розглядала палаючу на сонці луску, гнучкий кістяний гребінь уздовж спини, довгий лискучий ХВІСТ, ІЦО звивався петлями… Дракон вивергав полум’я, описував коло в небі над замком, і Юта, роззявивши рота, дивилась, як велично змахують перетинчасті крила, з яких одне було відзначене світлим трикутним шрамом. Потім ящір неквапливо відлітав, на очах дедалі меншав, аж доки перетворювався на чорну цятку, що танула над обрієм.
Полетів на лови, думала Юта. Вона вже знала, що ящір полює в горах на диких кіз — драконячий організм вимагав багато сирого м’яса.
Побут замку був простий до одноманітності. Коли-не-коли Арман зав’ялював одну-дві кози, щоб з’їсти потім перед каміном, будучи в людській подобі. Воду брали з джерела, вино — з неосяжних, вмурованих у стіни діжок, що напували, либонь, не одне драконяче покоління. Та й незмінні сухі коржі, як припускала принцеса, спечені були років сто тому, не менше.
Була й комора — туди, що й не дивно, Юті заходити було суворо заборонено, й вона, зрозуміло, дуже боялася порушити заборону.
Арман і в людській подобі здавався їй страховиськом; спочатку вона ховалася в першу-ліпшу щілину, ледь зачувши його кроки в кінці коридору. Коли ж суворий голос владно гукав: «Гей, принцесо!» — вона не сміла не коритися й поставала, тремтячи, перед страшні Арманові очі. І хоч він її анітрохи не кривдив, а тільки годував, напував та стежив, щоб не порушувала заборон — відносно спокійно їй бувало лише тоді, як він покидав замок.
Потім вона освоїлась і навіть кілька разів ризикнула звернутися до Армана з запитаннями: а тут бувають шторми? а куди ведуть оті двері? а що, як розігріти коржа, запхавши його в камін?
Арман відповідав сухо, але терпляче. Розігрітий корж виявився смачний, і Ютин страх потроху відступав, даючи місце поки що боязкій цікавості.
З усіх розваг головною залишалася сторожова вежа; дороги ж були пусті — і незабаром принцеса вирішила, що лицар-визволитель і без її допомоги відшукає замок, і що чекання можна урізноманітнити, придумавши собі якусь розвагу.