Юта безшумно розвернулась і вийшла в коридор. Паж, що саме пробігав з капелюшною коробкою, злякано від неї сахнувся.
Ні, вона не плакатиме. Тисяча ґорґулій! Якби вона щоразу рюмсала з найменшого приводу…
Вона брела коридорами палацу, немов сліпа. Сльози клубком застряли в горлі.
У дворі радісно загорлали сурми — найясніші гості нарешті прибули. Королівська пара з Акмалії з дочкою Олівією та старий король Контесарії з сином…
Юта схлипнула.
Сидячи на траві у спорожнілому парку, вона вирішила, що більше нікому не зіпсує свята. Вона… піде назавжди. Негайно.
Їй стало трохи легше.
Це була її улюблена гра — В-Те-Що-Я-Йду-На-завжди. Юта гралася в неї, коли на душі їй було кепсько.
Знову заспівали сурми. Юта встала і, згорбившись ще дужче, ніж завжди, почимчикувала до брами.
Вона вирушає у вигнання, вона більше ніколи не побачить матері, батька, Вертрани та Май. Вона ніколи не повернеться в старий парк, який береже спогади її дитинства.
Спочатку Юта йшла доволі рішуче, однак, з кожним кроком дедалі більше переймаючись гіркотою свого вигнання, зрештою цілком щиро в нього повірила, зворушилася до глибини душі й, пробурмотівши неслухняними губами: «Люба матусю, пробачте», — розридалася в обіймах старого платана. Жалібно дзенькнуло золоте сонце на капелюшку, вдарившись об скляні зірки.
Сльози допомогли їй поновити душевну рівновагу.
Сівши на цямрині тихого воркітливого фонтану, Юта обперлася підборіддям на стиснутий кулачок і поринула у важкі думи.
Воістину, якщо в тебе ніс ледь довший, ніж годиться, рот більший, ніж люди звикли бачити, а на зріст ти, наче королівський гвардієць, — тоді, шановні добродії, часу на роздуми у вас удосталь. Чомусь при слові «принцеса» всі починають усміхатися й поспішають додати «прекрасна», а якщо принцеса хоч на крихту не така гарна, як хотілося б — одразу образи й гірке розчарування.
У глибині парку затукотів дятел — Юта прислухалась і несамохіть усміхнулася. Цікаво, як би дятлові вдавалося довбати кору, якби в нього була кирпочка, як у Вертрани!
Юта задоволено торкнулася до свого носа і всміхнулася ще ширше. Утім, усмішка її швидко згасла.
Вертрана… Дарма вона на неї накричала. Ґор-р-ґу-лія, не дуже в нас багато сестер, щоб оце так з ними поводитись!
Постановивши сказати сьогодні Верті щось дуже приємне, Юта заспокоїлася.
У чаші фонтану снували золоті рибки; Юта занурила руку в теплу зеленкувату воду, й рибки відразу почали тицятися носиками в її долоню. Цікаво, а як риби дихають під водою? Колись у дитинстві Юта теж спробувала — і трохи не захлинулася…
Не витримавши лоскітних дотиків, вона розсміялася й висмикнула руку, здійнявши цілий дощ різнобарвних бризок.
Так, тисяча ґорґулій, її ніс і справді схожий на шило, однак, любі мої, він здатен розрізняти запахи п’яти сортів троянд, не кажучи вже про сир та м’ясні підливи! А для очей не величина має значення, а пильність… Губи ми більше кусати не будемо, знайдуться й ліпші страви, та й горбитись не варто… І, зрозуміло, мамі доведеться взяти назад свої слова і про дратівливість, і про впертість. Десять тисяч ґорґулій, невже принцеса Юта неспроможна себе опанувати!
На палацовім майдані знову заспівали сурми. Юта підскочила, мов ужалена: та ж Остін, либонь, давно приїхав!
Вона зазирнула у фонтан — ніс і очі вже не зраджували її плачу — і, притримуючи сукню, поспішила в палац.
Посеред самшитової алеї її гукнули. Дзвінкий голосочок Май заповнив, здавалося, кожен закуток парку:
— Юто, Юто! Он ти де!
Розсміялося кілька молодих голосів.
Юта озирнулася.
Стежиною, посипаною морським піском, поважно простували, обійнявшись, Вертрана та акмалійська принцеса Олівія, довкола них весело гасала Май. Повірниця Олівії — а в Олівії була повірниця! — урочисто, як маршальський жезл, несла яскраву літню парасольку. Трохи позаду ішов, жуючи травинку, контестарський принц Остін.
Юта на мить затамувала дух. Вона не бачила Остіна майже півроку — він засмаг, став, здається, ще вищий на зріст і ширший у плечах. Комір тонкої білої сорочки відкривав шию та ключиці, і видно було, як погойдується в такт ході камінчик-талісман на золотому ланцюжку.
Юті захотілося втекти, та вона лиш усміхнулась якомога привітніше й ступила вперед.
— Де ж ти була?! — весело вигукнула Май. — Церемонія зустрічі, оркестр… А ти знаєш, яка в Олівії карета?!
— Тато заплатив десять мірок золота, — ніжним голоском повідомила Олівія. Якщо всі вважали, що менші Ютині сестри гарненькі, то акмалійську принцесу вважали красунею далеко поза межами її королівства. Зараз вона була в усьому сліпуче золотому, сукня струменіла по ній сонячними водоспадами, на капелюшку пишався золотий лебідь зі справжнім пір’ячком та бурштиновим дзьобом.