— Юто-о!
Вона помітила Остіна.
Він мчав до неї величезними стрибками, широко роззявивши рота, проте його крик одразу зносило вітром.
Юта повернула було йому назустріч, та Остін раптом виявився внизу, під нею. Вона якийсь час бачила його задерте обличчя, спотворене страхом, розхристаний комір сорочки та камінчик-талісман на золотому ланцюжку, але потім майдан зненацька перекинувся, мов тарілка, а Остін став маленький, як порцеляновий рибалка на блакитному капелюшку.
Юта побачила згори палац, парк, майдан, вулиці, людей, що метаються в паніці…
Пазурі огидної потвори міцно тримали принцесу Юту й несли її далі й далі від дому — невідомо куди.
Тоді вона закричала — та ніхто її не почув.
Розділ другий
Крижаний вітер піднебесся шмагав Юту по обличчю, вривався в горло й забивав дух; рясні спідниці ляскали, мов ослаблі вітрила, й шмагали по ногах, якими вона відчайдушно гамселила повітря. Вона загубила спочатку один черевичок, потім другий. Драконячі пазурі стискали її міцно, мов сталеві обручі, боляче тиснули на ребра й не давали вивернутися.
Стало дибки сліпучо-синє небо, спалахнуло й згасло сонце, повільно, ніби неохоче, обернулася внизу земля. Знову небо; Юта лементувала, зриваючи голос, і щосили намагалася вирватись.
Поля складалися мозаїкою — жовтий квадратик до чорного. «Ковдра з клаптиків», — промайнуло десь на краю Ютиної свідомості. Блакитною змійкою звивалася річечка, а там, далі, синьою дугою вставало море.
Вітер зносив різкий драконячий запах; повертаючи голову, вона бачила прямо над собою коричневу луску й ритмічні помахи перетинчастих крил.
Знову небо, біла безтурботна хмаринка, обрій, і знову небо… Юта смикнулася, обдираючи боки об міцні кігті, вигнулась і щосили вдарила ногами по твердій м’язистій лапі. Дракон наче й не помітив.
Зціпивши зуби, глибоко вдихнувши, Юта змусила себе розслабитись.
Вона безвольно обвисла в потворних пазурах, заплющивши очі й лічачи про себе: п’ятнадцять, шістнадцять…
Пазурі смикнулися.
Дракон, либонь, вирішив, що жертва задихнулася, й послабив хватку.
Ледь-ледь.
Цього «ледь-ледь» Юті вистачило. Рвонувши що було сили, відчайдушно відштовхнувшись ліктями й коліньми, вона таки випала в порожнє небо.
Здавалося, вона оглухла — навколо стала стіна ревучого вітру, спідниці накрили Юту з головою, і коли вона знову побачила землю — хтозна, вгорі чи внизу, — земля вже була набагато ближче.
Розчепірившись і завмерши, наче зимова жаба в товщі озерної криги, забувши від жаху навіть заплющити очі, Юта летіла, падала, провалювалася в повітряну яму. За наступні кілька секунд земля стрімко втратила схожість зі зшитою з клаптиків ковдрою й кинулася їй в обличчя.
На якийсь час її свідомість потьмарилася. Відчувши поштовх і раптовий біль, вона спершу було подумала, що вже розбилася на смерть і лежить, закривавлена, десь у полі; одначе вітер так само тріпав її вбрання й волосся, і, розплющивши очі, вона побачила, як земля віддаляється.
В останню мить дракон підхопив утрачену жертву, і тепер його пазурі стискали Юту ще міцніше, ще болючіше впивалися в ребра і не давали дихнути. Утім, у принцеси вже не було сили боротися — вона лише слабко пручалася, марно намагаючись розтиснути потворні пазурі. Це більше шкодило їй самій, аніж драконові, проте Юта не здавалася, сукала ногами і, вигнувшись, намагалася вкусити вкриту дрібною лускою лапу.
Крізь туман, що став у неї перед очима, вона все ж бачила, як поля внизу змінилися густими лісами, де не було ні доріг, ні просік; кілька разів вона непритомніла, а тим часом ліси заступила кам’яниста рівнина, тоді постали сірі із зеленкуватими жилами скелі, об які розбивався прибій — дракон заніс Юту на морський берег.
Юта бачила випнутий у море вузькою косою скелястий гребінь, який закінчувався величезною дивної форми горою; дракон різко звернув, і Юта з жахом усвідомила, що насправді це замок — напівзруйнований замок, який угніздився серед скель. Нерівні вежі стирчали, як гнилі зуби; дракон знижувався колами, немовби даючи Юті змогу роздивитися перекошений підйомний міст, сліпі вікна-бійниці та круглу чорну діру — вхід у тунель, ворота для дракона.
Коли Юта побачила тунель, її сила миттю подесятерилися — вона виривалася й пручалася, мов дика кішка; дракон зашипів і шугнув у чорну діру.