Багато років Армана мучило це питання. Невже та відмінність, та хвороблива вада, що він ненавидів у собі й оберігав, ховав, заганяючи в найпотаємніші куточки свідомості — невже вада ця проявлялась інколи в комусь зі славетних його предків?
Сповнений надії та сумнівів, він знову й знову спускався з факелом у підземну залу й вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він отримував відповідь: ні. Ті божевільні юнаки, яким вдавалося відвоювати замкнену в замку принцесу, були просто щасливчиками — жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб зжерти: «Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал»…
Неприборкані й могутні, вони діяли так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи у двобій, і шкодували, коли супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували ігрища, які часто закінчувалися смертовбивством, тому що викарбувано на древньому камені: «…Пращурів вшановуй, і теплий вітер підніме крила твої, і твої нащадки вшанують тебе… Але брат твій, чия молодість припадає на твою — лихо твоє… Бийся, доки не висохне вогонь у горлянці його…»
Тепер всохнув і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі.
«Промисел твій — честь і сила твоя. Досягни успіху в промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я»…
Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не досягнув успіху в промислі.
Бували дні, коли він зовсім про це не думав — небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості.
Але в інші дні — сірі, сухі, оповиті каламутною завісою, коли приходили каяття, застаріле почуття провини, туга й безвихідь — в такі дні він відчував свою неповноцінність так гостро, що не хотілося жити.
Він був вилупком, самотнім виродком, відступником — і він був останнім листям на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння.
Двісті поколінь його пращурів дивилися на нього з покарбованих клинописом стін. Іноді йому здавалося, що він божеволіє.
Будь-що він повинен був виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна.
Двісті перший нащадок був страждав від нічних кошмарів. Просипаючись в холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий запах квітів, від якого слабшали коліна й підступала нудота. Стуливши зуби, він намагався розворушити свою пам’ять — і заходив в глухий кут, тому що пригадувалося завжди одне й те саме — круглі грудки глини, що котяться слизьким схилом, дерев’яні ґудзики, що котяться похилою дошкою, і голос — можливо, батька, якого він погано пам’ятав, або материн, якої він не пам’ятав зовсім.
Щоразу, вилітаючи із замку в подобі дракону й повертаючись назад, він змушений був здригатися, потрапляючи в ритуальну кімнату — а обминути її ніяк не можна було, тому що драконячий тунель починався саме там.
Змучений внутрішньою боротьбою, яка весь час посилювалася, Арман тисячу разів приймав рішення й на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди.
Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ширяючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він міг бачити далеке дно. Потім, свічкою злетівши до сонця, він раптом відчув усередині безмірну легкість і настільки ж безмірну порожнечу. Він зважився.
План його був простий, з його допомогою хитромудрий Арман розраховував примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу.
Викрадена принцеса повинна якийсь час знемагати у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один лицар побажав відбити її в чесному двобої; Арман же подбає, щоб цьому сміливцю пощастило.
Нинішнє покоління лицарів було, щоправда, боягузливе та дрібненьке у порівнянні з колишнім, зате мало досить слабке уявлення про драконів та могло не знати, що насправді навіть великий воїн приречений, вступаючи в боротьбу зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цій непоінформованості.
Єдиний витязь, єдиного досить! Одного дурненького, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого — аби тільки приїхав і підняв списа, викликаючи дракона на битву.