Проте, це був музичний інструмент — вірніше те, що від нього залишилося. Велетенський інструмент віджив своє й був непотрібний — але Арман все ж любив бувати в Органній кімнаті, розглядати срібні завитки, які прикрашали остов інструменту, клацати пальцями по товстих трубах із світлого металу й стирати пил з безлічі кришталевих скляночок, кульок, вигадливої форми посудин, що розташованих поодинці та гронами. Іноді він намагався видобути зі споруди подобу музики, але спроби ці не приносили нічого, крім роздратування.
Арман позіхнув. Нескінченне кружляння над дорогами зовсім доконало його; сльозилися запалені від вітру очі. Тьмяні срібні труби музичного чудовиська знущально спотворювали його віддзеркалення. Але навіщо він, власне, з’явився сюди?
Похитнувшись, він повернувся й пошкандибав туди, де юрмилися пляшки на чорному від часу столі, де жеврів камін, де порожніли два крісла.
Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, підібгавши під себе босі ноги, і марне намагалася прогнати розпач, що охоплював її. Вибратися із замка не було змоги; свобода лише посміялася з неї, відімкнувши двері в’язниці. Юта залишалася в ув’язненні, тільки в’язниця її стало більшою, обросла коридорами без виходу й лабіринтами, і тепер знесиленій принцесі ввижався зотлілий кістяк, що сиротливо притулився до стіни на поїдених часом сходах.
Юта в знеможено заплющила очі. В темряві замиготіли шматочки, уривки образів та спогадів.
Вона побачила чомусь стару добросерду гувернантку, що навчила читати спочатку її, Юту, а потім і молодших сестер; гувернантка розповідала щось, жваво жестикулюючи, змахуючи рукою із затиснутим у ній гусячим пером. Потім це образ стерся, а на зміну йому прийшов інший — парк палацу, ранній ранок, важке від роси листя, терпко пахне мокра трава, а вона стоїть на галявині й чекає когось, хто повинен прийти — але все не йде… І коли очікування стає нестерпним — здригаються гілки в глибині парку, дощем обпадає на землю роса, і той, довгоочікуваний, з’являється.
Юта бачить спочатку тільки темний силует між стовбурами, потім стовбури розступаються — і, посміхаючись переможно й безтурботно, на галявину виходить Остин.
Юта дивиться — і не може відірватися, заворожена. А Остин підходить все ближче, блакитні очі його сяють, він простягає руки, ніби збираючись обійняти Юту…
Сон обірвався.
Безглуздо посміхаючись, Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, ноги її оніміли, шкіра посиніла від холоду та вщерть покрилася сиротами — але все це не мало вже значення.
Сон був віщим. Остин прийде.
Накульгуючи, потираючи то тут, то там, Юта рушила навмання, знову й знову петляючи коридорами замку.
Арман відірвав щоку від столу — він заснув сидячи й тепер не розумів зненацька, що його розбудило.
Він спробував піднятися — і завмер на середині руху.
Далекий звук, досить приємний і тим більше немислимий у цих стінах, пробився з невідомого джерела й змусив Армана відкрити рота.
Мара?
Він пригадав із подивом, що в його сні цей звук уже був присутній, але там він був зрозумілий і доречний. Сон, однак, закінчився. А звук …
Звук повторився. Арман висмикнув з потилиці волосок.
Довгі хвилини тяглися в тиші, перш ніж звук виник знову.
Тоді Арман з несподіваною легкістю покинув крісло й заглибився в лабіринт переходів.
Він рухався впевнено й безшумно, завмираючи, коли стихав звук, і поновлюючи рух, коли звук поновлювався та вказував йому напрямок. На підході до Органної кімнати його зустрів могутній, дивовижної краси акорд.
Останній стрибок — і захеканий, трохи приголомшений Арман увірвався- таки в оселю музичної руїни.
Ще танули в повітрі останні ноти. Перелякано розгойдувалися кришталеві скляночки, вдаряючись одна об одну, але звуки їхніх зіткнень зовсім не були схожі на ті, дивовижні, що приманили Армана в Органну кімнату.
Він зупинився, хижо озираючись. Громадина мовчала, неначе вирішивши зберегти свою таємницю; у кімнаті ж на перший погляд нікого й не було.
На перший погляд.
Арман люто звів докупи брови. Процідив страшним голосом:
— Виходь.
Йому відповіддю була тиша, і навіть скляночки, які досі боязко подзенькували, потроху заспокоювалися.
— Виходь, — повторив Арман зловісно. — Ліпше буде.
Ніякої відповіді. Армановіздалося, що срібні труби музичного чудовиська зсуваються щільніше, аби приховати когось, хто за ними причаївся.
Арман повернувся, начебто збираючись іти, але на порозі кімнати знову різко обернувся:
— Ну?! Мені самому за тобою лізти, або що?