Йому здалося, що в глибині споруди щось ворухнулося.
— Рахую до п’яти, — заявив він голосом, що не терпить заперечень. — Після цього викликаю пацюків, і вони з’їдають тебе прямо у твоїй затишній схованці. Раз.
Тиша.
— Два, — Арман схрестив руки на груди. — Три.
Так, там, за строєм срібних труб, хтось ховався. Зараз хитрун знову ворухнувся, і відразу гойднулося гроно кришталевих кульок.
— Чотири, — продовжував Арман.
Потроху, неохоче, раз у раз за щось чіпляючись і щось зачіпаючи, на світло вибирався хтось, вимазаний пилом і павутинням з голови до босих п’ят.
— П’ять, — невблаганно закінчив Арман, і перед ним постала Юта — принцеса Верхньої Конти.
Лахміття, на яке перетворилося бальне плаття, могли б принести своїй власниці чималий статок, коли б вона надумала жебракувати на ринкової площі. Волосся скуйовдилося, а довге обличчя схудло, через що довгий ніс здавався вже зовсім надмірним.
Довго ж я буду чекати на визволителя, подумав Арман.
Принцеса дивилася на нього з-під лоба, і в її темних очах був страх, але не було паніки.
— І що ж ми будемо робити? — поцікавився Арман з фальшивою добродушністю. — Що роблять зазвичай із бранцями, які вдаються до втечі? Здається, їх кидають у колодязь до змій?
Юта наїжачилася ще більше. Сказала тихо й з гідністю:
— Я що, давала вам обіцянку — не тікати? Це моє законне право… Будь-якому в’язневі дозволено тікати, якщо його погано стережуть…
Арман насупився:
— Погано стережуть? А як тобі вдалося вибратися, принцесо?
Відповіддю йому було горде мовчання. Арман обійшов бранку по колу, міркуючи вголос:
— Двері були замкнені заклинанням. Що ти можеш тямити в заклинаннях, принцесо? Може, ти вибралася через щурячу нору або ще якусь діру, га?
Юта пирхнула — обурення на якийсь час пригнітило її страх:
— Могли б і ліпше заклинання дібрати, дорогоцінний пане драконе! Я ці двері відмикаю й замикаю, як у себе вдома…
Звичайно, вона відразу пошкодувала про сказане, тому що Арман неприємно ошкірився:
— Он як?
І, взявши Юту за плече, підштовхнув до розчинених дверей Органної кімнати, захлопнув ці двері перед її носом та пробурмотів крізь зуби:
— Хорра-харр…
Юта спостерігала за ним з-під лоба.
— Ну, — посміхнувся Арман, — тепер покажи, принцесо, як ти це робиш. Відімкнеш — помилую.
Юта знизала плечима, глузливо на нього глянула й сказала ніби знехотя:
— Рраха-ррох…
Двері рипнули й вічинилися. Юта ступнула за поріг, начебто збираючись гордовито вийти.
— Серед людей не користуються цим заклинанням, — глухо сказав за її спиною Арман. — Як ти його знаєш?
Юта обернулася:
— Ключик ліворуч — ключик праворуч… Ясно ж, що треба все заклинання вимовити навпаки!
Якийсь час Арман й Юта дивилися один на одного просто в вічі.
— Добре, — зронив нарешті Арман, і Юта чомусь відчула раптом певне полегшення. — Добре. Обіцяв помилувати — і помилую… Тільки… — тут у голосі його знову зазвучали суворі нотки обвинувача, — як ти насмілилась, принцесо, з’явитися сюди, і що ти тут робила?
Юта втягла голову в плечі. Дійсно, яка горгулья її вкусила, нащо було торкатися цих кришталевих горщиків? Клята цікавість…
Тепер вона попалася, несправедливо й по-дурному, і в найкращому разі її знову замкнуть, як вівцю в кошарі…
— Що я робила? — пробурмотіла вона, намагаючись говорити якомога наївніше. — Що я робила? Нічого… особливого. Я… грала.
— Грала?!
Арман розгорнув Юту за плечі — трохи грубо — і підвів впритул до очікувально стихлого музичного інструменту.
— Грай зараз.
Принцеса перелякалася не на жарт. Очевидно, вона зробила щось жахливе, по дурості в цьому зізналася, і тепер на неї чекають знущання й кара.
— Ні… — пробелькотіла вона блідими губами. — Я не те хотіла сказати…
Арман підняв очі до вкритої патьоками стелі:
— Грай. Як ти грала? Так? — він постукав пальцем по найближчій кришталевій скляночці.
Юта мовчала, стиснувшись у грудочку. Арман гучно втягнув у себе повітря. Двісті років він не розмовляв з особами жіночої статі, та й взагалі ні з ким не розмовляв, окрім себе. Йому було дуже складнододати своєму хрипкому голосу відтінку, який з певним перебільшенням можна було б назвати м’якістю:
— Ну, послухай, принцесо, я тебе не лякаю, не б’ю тебе, не кричу навіть… Ти ж грала, поки мене тут не було? То зіграй зараз, а я хочу на це подивитися.
Юта схлипнула й вирішила, що втрачати однаково нема чого. Удома вона любила гратися з кришталевими келихами — водити вологим пальцем по їхньому краї й слухати мелодійний звук, що при цьому лунав.