Вона боязко озирнулася — Арман відійшов, щоб не лякати її.
Тоді вона швидким хлопчачим рухом запхнула пальця до рота, послинила, потім ступнула вперед і провела по краю найближчої скляночки.
М’який, чистий, незвичайний звук народився під замурзаним пальцем, сповнив скляночку, розбудив грона прозорих куль, які відгукнулися резонансом; розрісшись і збагатившись, звук посилився срібними трубами, відбився від кам’яних стін і вразив свого єдиного слухача — Армана.
Юта провела пальцем по краю іншої скляночки — звук змінився, тепер це був акорд. Арман, спантеличений, туго накручував на палець висмикнутий з потилиці волосок.
Юта перестала грати й обернулася.
Вона очікувально дивилася на нього — довготелесе дівчисько в лахмітті, а музичний велетень за її спиною все співав, не бажаючи замовкати після тисячолітнього мовчання.
Арман із зусиллям глитнув. Запитав тихо:
— Ти коли-небудь бачила такий інструмент, грала на ньому? Де?
Юта перевела подих — небезпеки, здається, не було. Відповіла несміливо:
— Ніде не бачила… У нас такого немає… Я просто, ну, здогадалася, як ви на ньому граєте…
— Як Я на ньому граю?!
Юта відсахнулася. Арман, напевно, міг налякати кого завгодно.
Увечері вона сиділа в кріслі, у залі, перед каміном. Це було те саме крісло, у якому вона вперше отямилася, опинившись у замку й сприйнявши Армана за визволителя. Спогад цей тепер змушував її червоніти.
Ютине лахміття змінили тепер якась хламида з Арманових скринь — він слушно вирішив, що принцеса не повинна виглядати, як бродяжка, це може відвернути визволителя в найостаннішу мить. Юта помилася й зачесалася; склянка випитого вина забарвила її впалі щоки здоровим рум’янцем і допомогла на деякий час забути про свої пригоди. Арман, сидячи по іншу сторону стола, зазначив з подивом, що в бранки досить ясний й осмислений погляд — хоча, звичайно, це не затьмарює відвертих вад її зовнішності.
— Так ви не ки… кинете мене в колодязь зі зміями? — бурмотіла Юта неслухняним язиком.
— Подивимось, — задумливо відповідав Арман. — Не кину, якщо не будеш совати носа куди не слід… Замикати тебе, бачу, марно, але ходити будеш тільки туди, куди я дозволю… Забудь думати про непослух! Пам’ятай про пацюків, про змій… — він подумав, чи не обернутися на дракона з метою залякування, проте не мав уже ні бажання, ні сил.
Остин наснився їй ще раз — але якось розмито, невиразно, і вона не могла згадати свій сон. І всеж щоразу, вкладаючись увечері на солом’яний матрац, вона довго думала про контестарського принца й намагалася закликати його в сновидіння.
Тепер вона взувалася в старі мотузяні сандалії — а в них набагато приємніше ходити по камінню, ніж босоніж. Сухі коржі чергувалися з в’яленим м’ясом, а замість води було ще й вино. До того ж їй було дозволено підніматися на верхівку західної вежі — там був відкритий майданчик, оточений зубцями, і можна було підставляти обличчя сонцю й вітру, дивитися на море й на берег, по якому звивалася дорога.
Спочатку Юта пропадала на вежі — їй раз у раз здавалося, що на дорозі з’явився вершник. Вона сприймала за вершників камені, кущі, стовпи куряви, здійняті вітром — і щоразу гірко розчаровувалася, аби знову вдивлятися та вдивлятися.
Час від часу їй траплялося спостерігати, як з Драконячої Брами виривається чорна хмара, а вслід за нею, оповитий димом, як темним плащем, з’являється дракон. Причаївшись за кам’яним зубцем, Юта розглядала палаючу на сонці луску, гнучкий кістяний гребінь уздовж спини, довгий лискучий хвіст, що звивався петлями… Дракон вивергав полум’я, описував кола в небі над замком, і Юта, роззявивши рота, дивилася, як велично змахують перетинчасті крила, з яких одне було позначено світлим трикутним шрамом. Потім ящір неквапливо пускався вдалину, на очах ставав усе меншим і меншим, поки не перетворювався на чорну цятку, що танула над обрієм.
Полетів на лови, думала Юта. Вона знала вже, що ящір полює в горах на диких кіз — драконячий організм вимагав багато сирого м’яса.
Побут замку був простий до одноманітності. Коли-не-коли Арман зав’ялював декількох кіз, щоби з’їсти їх потім перед каміном, будучи в людській подобі. Вода бралася з джерела, вино — з неосяжних, вмурованих в стіни діжок, що напували, либонь, не одне драконяче покоління. Та й незмінні сухі коржі, як припускала принцеса, спечені були років сто тому, не менше. Була й комора — туди, як і слід було сподіватися, заходити Юті було суворо заборонено, і вона, звичайно, дуже боялася ослухатися.