Арман й у людському вигляді уявлявся їй страховиськом — спочатку вона ховалася в першу-ліпшу щілину, тільки-но зачувши його кроки наприкінці коридору. Коли ж суворий голос владно гукав: «Агов, принцесо!» — вона не наважувалась ослухатися та поставала, тремтячи, перед страшні Арманові очі. І, хоча ніяких прикростей він їй не заподіював, а тільки годував, напував та стежив, щоб не порушувала заборони — відносно спокійно їй бувало лише тоді, коли він покидав замок.
Потім вона призвичаїлась і навіть кілька разів ризикнула звернутися до Армана з запитанням: а тут бувають шторми? а куди ведуть ті двері? а що, коли розігріти коржа, запхавши його в камін?
Арман відповідав сухо, але терпляче. Розігрітий корж виявився смачним, і Ютин страх потроху відступав, даючи місце поки ще боязкій цікавості.
Із усіх розваг головним залишалася сторожова вежа; дороги ж були порожні — і незабаром принцеса вирішила, що лицар-визволитель і без її допомоги відшукає замок, і що очікування можна прикрасити, придумавши собі яке-небудь заняття.
І розумниця-Юта його придумала.
Важче за все було випросити в Армана смолоскип — заодно вдалося примітити, де вони зберігаються. Пристойним приводом послужив Ютин нібито страх темряви. Спорядившись таким чином, принцеса нарешті зважилася.
Дочекавшись на вежі, поки Арман-дракон вилетить із замку, — а Юта досі здригалася, побачивши крилате чудовисько — негідниця стрімголов кинулася вниз, запалила смолоскип і заходилася досліджувати замок. А здавалося б: коли ти бранка, сиди тихенько й не шукай лиха — ба ні! Юта спускалася тепер у темну, підземну частину замку, куди входити їй було категорично заборонено.
Смолоскип здригався в рішуче піднятій руці. Низ темного балахона волочився по вологих сходинках — слизьких, стертих до дір.
Сходи привели на вузький майданчик — тепер можна було вибирати, спускатися нижче або заглибитися в коридор. Юта вирішила спускатися.
Стало помітно прохолодніше; по стінах стікали великі прозорі краплини. Юта зупинилася — і попереду, і позаду, і зверху, і знизу була тільки темрява, щільна, століттями злежала темрява, яку насилу долало світло самотнього смолоскипа.
Принцеса хотіла було злякатися — але згадала чомусь про світлячків. Світлячок у траві теж переживає схоже відчуття — навколо темно, а він береже єдиного у світі тьмяний вогник… Юта згадала, як збирала в парку світлячків і показувала їх маленькій сестричці Май, яка тоді щойно зіп’ялася на ноги… А Вертрана — та боялася ходити вночі в парк, і хлопчики-пажі боялися, і Юті дуже подобалося глузувати з їхніх страхів… Хлопці — навіть зовсім великі — дивувалися її хоробрості й визнавали за нею право верховодити у витівках, які вона ж здебільшого й вигадувала…
Танцювали тіні на мокрих стінах. Юта посміхнулася й рушила далі.
Від сходів відокремився ще один коридор; цього разу Юта завернула й, пройшовши трохи, одразу ж зіткнулася із проблемою вибору — коридор роздвоювався.
Подумавши трохи, вона кіптявою смолоскипа залишила на стіні позначку й завернула праворуч.
Зі стелі гронами звисали кажани, Юта злякалася, коли на них впало світло — але кажани не вшанували її увагою. Схоже, вони давно звикли до вогню смолоскипа, і це дало принцесі привід трохи замислитись — хто тут так часто ходить зі світлом? Хіба хазяїн замку? Що в нього тут, у підземному лабіринті — скарби?
Часті розгалуження й глухі кути турбували Юту все більше. Вона вже всерйоз подумувала про повернення, коли стіни коридору раптом роздалися.
Світло вже не досягало їх, хоча смолоскип горів рівно і яскраво.
Юта зупинилася, важко дихаючи й слухаючи стукіт крові у вухах. Це, схоже, була величезна зала — принцеса навіть відчувала рух важкого, затхлого повітря. Де ж стеля? Що там, далі?
Принцеса злякалася, що, випустивши з виду стіни й не маючи можливості робити позначки смолоскипом, не знайде дороги назад. Тому, вернувшись трохи, вона продовжила свій шлях, тримаючись правої стіни.
Що він зберігає тут? У старих легендах повнісінько згадок про драконячі скарби, на яких нібито й стоять їхні замки… А тут порожньо, величезний порожній простір у товщі скель, це хто ж його видовбав та навіщо?
Її цікавість росла разом з її страхом.
Ліворуч показалося щось велике й безформне — здається, присадкувата колона, чи то посічена чимось, чи то візерунком оздоблена… Юта, подумавши, відступила кілька кроків від стіни й освітила колону своїм смолоскипом.