Принцеса…
Він примружився.
Чарівне юне створіння, світлі кучерики, круглі блакитні очі, пишна сукня кольору бірюзи…
«Чудово, принцесо!»
Чиїсь руки насунули на біляву голівку великий оксамитовий капелюшок, блакитний, ошатний, і на його вершечку він розгледів декоративний вітрильний човник.
Він стулив зуби. Пам’ятайте, чия кров живить вас.
Шістнадцятирічна принцеса Май відступила ще на крок, струснула кучериками й щасливо розсміялася. Задоволено посміхнувся капелюшних справ майстер, прихильно потакнули дві кравчині, а покоївка, насилу втримуючи велике овальне дзеркало, пробурмотіла під ніс щось схвальне.
Бірюзова зі сріблом сукня облягала вишукану фігурку принцеси мило й зграбно, крихітні, розшиті коштовностями черевички дроботіли від радісного нетерпіння, сяяли ясні блакитні очі в серпанку найтоншої вуалі, а капелюх…
Капелюшних справ майстер крекнув та вкотре задоволено потер руки.
Капелюшок маленької принцеси Май обіцяв стати справжньою подією майбутнього капелюшного карнавалу. Виготовлений з неабияким хистом, він відтворював бурю на морі — над широчезними краями гуляли блакитні оксамитові хвилі з мереживними баранчиками піни на гребінцях; одна хвиля, найвища, здіймалась над надголовником, підносячи рибальський човник під білим накрохмаленим вітрилом — крихітний, не більший за табакерку. У човнику боровся зі стихією порцеляновий рибалка — придивившись, можна було порахувати ґудзики на його куртці, яку шарпав невидимий вітер. Коли Май похитувала головою, човник гойдався то вправо, то вліво, колихалося вітрило, вигравали блискавки на поверхні оксамитового моря, і всім перехоплювало дух від мужності порцелянового рибалки.
— Дивовижно, принцесо, — сказала покоївка. Її подруги — а в просторій вітальні їх було сила-силенна — схвально потакували головами.
Маленька Май ще зовсім не вміла приховувати свої почуття — забувши, що принцесі личать витримка й гідність, вона заходилася радісно і галасливо кружляти кімнатою.
Сестра її Вертрана, теж принцеса, але на два роки старша, всміхнулася поблажливо. Вертрана не поступалася сестрі вишуканістю й миловидністю, хіба що кучерики в неї були темніші, а вдача трохи серйозніша. Вона саме приміряла чудове плаття кольору чайної троянди з маленьким бантиком на правому стегні, і довгі мереживні рукавички. На капелюшку її витанцьовували веселі селяни — але не порцелянові, а атласні. Вони були набиті ароматичними солями і розповсюджували тонкий, вишуканий аромат, навряд чи притаманний справжнім селянам-танцюристам.
— Я обожнюю тебе, Верто! — Май, ледь не збивши з ніг кравчиню, що сновигала навколо сестри, кинулася Вертрані на шию й чмокнула її в щоку так щиро, що порцеляновий рибалка ледь не перекинувся в оксамитову безодню.
— Ох, Май, — і Вертрана знову поблажливо всміхнулася.
— Я обожнюю тебе, Юто! — скрикнула Май та, полишивши Вертрану, оповила руками шию своєї найстаршої сестри, яка приміряла сукню в кутку біля дверей.
Та здригнулася й відхилилася, подарувавши Май силувану посмішку.
Сукня принцеси Юти була рожева, як немовля. Вона здавалася закороткою — поділ метелявся високо над землею, відкриваючи поглядам великі, ледь клишоногі стопи. Юта втупилася в дзеркало тупо й похмуро — а з дзеркала на неї тупо й похмуро дивилася некрасива довготелеса дівчина, якій розкішне плаття личило так само, як парчевий жилет балаганній мавпочці.
— Не горбтеся, принцесо, — діловито зажадала кравчиня.
Юта відповіла їй важким поглядом.
— Капелюшок, ваша високосте, — шанобливо запропонував капелюшних справ майстер.
Юта відвернулася.
Капелюшок, утім, був геть непоганий — він зображав двобій дня і ночі. З боку ночі мерехтів чорний оксамит, обсипаний маленькими скляними зірками, з боку дня — тріпотів клаптиками рожевий шовк, і над усім цим погойдувалися на нитках золоте сонце з голками-променями й перламутровий ґудзик-місяць.
— Жахливо, — сказала Юта.
Майстер ображено закліпав очима:
— Але, принцесо, це ж схвалений вами ескіз! Усе… все достеменно…
Весела конопата покоївка зі стосом залізних шпильок у роті вже кріпила капелюшок до жорсткого Ютиного волосся. Юта кинула безнадійний погляд у дзеркало — тепер криси капелюшка приховували половину обличчя, коротенька вуаль звисала з кінчика гострого носа, а великий тонкогубий рот під її бахромою перекривлювався в зневажливій гримасі.
— Може, прибрати вуальку? — припустила конопата покоївка.
Кравчиня примружилася, оцінюючи, обсмикала поділ пишної рожевої сукні: