— Ох, люба моя… До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість… Треба подивитись правді у вічі — вона так ніколи й не вийде заміж.
Юта безшумно повернулася й вийшла в коридор. Паж, що саме пробігав з капелюшною коробкою в руках, злякано від неї сахнувся.
Ні, вона не плакатиме. Тисяча горгулій! Якби вона рюмсала щоразу з будь-якого приводу…
Вона брела коридорами палацу, як сліпа. Сльози клубком стояли у неї в горлі.
Надворі радісно загорлали труби — найясніші гості нарешті прибули.
Королівська пара з Акмалії з дочкою Олівією і старий король Контестарії з сином…
Юта схлипнула.
Сидячи на траві в спорожнілому палацовому парку, вона вирішила, що більше нікому не зіпсує свята. Вона… піде назавжди. Негайно.
Їй стало трохи легше.
Це була її улюблена гра — В-Те-Що-Я-Йду-Назавжди. Юта гралася в неї, коли на душі ставало аж надто кепсько.
Знову заспівали труби. Юта піднялася й, сутулячись більше, ніж зазвичай, рушила до брами.
Вона вирушає у вигнання, вона більше ніколи не побачить матері, батька, Вертрани та Май. Вона ніколи не повернеться в старий парк, що зберігає спогади про її дитинство.
Спочатку Юта йшла доволі рішуче, але, з кожним кроком усе більше переймаючись гіркотою свого вигнання, зрештою цілком щиро в нього повірила, зворушилася до глибини душі, і, пробелькотівши неслухняними губами: «Матінко, люба, вибач» — розридалася в обіймах старого платана. Жалібно задзвеніло золоте сонце на капелюшку, вдаряючись об скляні зорі.
Сльози допомогли їй відновити душевну рівновагу.
Сівши на краю фонтана, який щось тихенько воркотів собі під ніс, Юта опустила підборіддя на стиснений кулачок і поринула у важкі думи.
Воістину, якщо твій ніс трохи довший, ніж годиться, рот більший, ніж люди звикли бачити, а на зріст ти наче королівський гвардієць — тоді, шановні панове, часу на роздуми у вас вдосталь. Чомусь при слові «принцеса» всі усміхаються й поспішають додати «прекрасна», а якщо принцеса на крихту не така гарна, як хотілося б — тут, уявіть, і образи, й гірке розчарування.
У глибині парку затукотів дятел — Юта прислухалася й зненацька посміхнулася. Цікаво, як би дятел спромігся довбати кору, маючи маленький носик Вертраны!
Юта задоволено торкнулася свого носа й посміхнулася ширше. Втім, усмішка її швидко згасла.
Вертрана… Зовсім не варто було на неї кричати. Гор-ргулья, у нас не так багато сестер, щоб так із ними поводитись!
Твердо вирішивши сказати сьогодні Верті щось дуже приємне, Юта заспокоїлася.
У чаші фонтану снували золоті рибки; Юта занурила руку в теплу, ледь зеленувату воду, і рибки відразу заходилися тицяти рильцями їй у долоню.
Цікаво, а як риби дихають під водою? Колись у дитинстві Юта теж спробувала — і ледь не захлинулася…
Не витримавши лоскотних дотиків, вона розсміялася й висмикнула руку, піднявши цілий дощ різнобарвних бризок.
Так, тисяча горгулій, її ніс дійсно схожий на шило, але, любі мої, він здатний розрізняти аромати п’яти сортів троянд, не кажучи вже про сир й та м’ясні підливи! А для очей не розмір має значення, а зір… Губи ми більше кусати не будемо, знайдуться смачніші страви, та й горбитись не варто… І, певно, мамі доведеться взяти назад свої слова і про дратівливість, і про впертість. Десять тисяч горгулій, невже принцеса Юта не зможе себе опанувати!
На палацовій площі знову заспівали сурми. Юта підскочила, мов ужалена: адже Остин, напевно, давно приїхав!
Вона зазирнула у воду фонтана — ніс і очі вже нікому не могли видати її сліз — і, підтримуючи сукню, поспішила в палац.
Посеред самшитової алеї її гукнули. Дзвінкий голосок Май сповнював, здавалося, кожен куточок парку:
— Юто, Юто! Ось ти де!
Розсміялося кілька молодих голосів.
Юта обернулася.
Алейкою, посипаною морським піском, поважно простували, обійнявшись, Вертрана та акмалійська принцеса Олівією, навколо них весело кружляла Май.
Повірниця Оливії — а Олівія мала повірницю! — урочисто, як маршальський жезл, несла яскраву літню парасольку, а, трохи відставши, ішов, жуючи травинку, контестарський принц Остин.
Юта на мить затримала подих. Вона не бачила Остина майже півроку — він засмаг, став, здається, ще вищий на зріст і ширший в плечах. Комір тонкої білої сорочки відкривав шию й ключиці, і видно було, як погойдується в такт ході камінець-талисман на золотому ланцюжку.
Юті захотілося втекти, але замість цього вона посміхнулася якомога привітніше й ступила уперед.
— А де ж ти була?! — весело вигукнула Май. — Церемонія зустрічі, оркестр… А ти знаєш, яка в Олівії карета?!