Спина Юти, ніс і долоні миттю вкрилися потом.
Вона згадала різкий драконячий запах, строкату землю, що пливе далеко внизу, вітер піднебесся, замок на скелястому півострові, що видається в море…
Було або привиділося?
Під глузливим поглядом незнайомця вона збагнула раптом, що сидить боса, що її ребра ниють, а кулаки, що ними вона гамселила по твердій лусці, вкриті синцями.
— Горгулья… — пробелькотіла вона вражено.
Незнайомець пирхнув.
Стривайте, подумала Юта, а страшна зала з огидними знаряддями, зала, куди притяг її ящір — вона теж була? Або це вже було марення?
Але якщо дракон дійсно приніс її в замок, щоб з’їсти, і якщо він не з’їв її, а оце вона сидить живісінька, чи не означає це…
Вона геть іншими очима подивилася на незнайомця, що стояв перед нею, погойдуючись і схопившись для певності рукою за спинку крісла.
Страшно подумати, яким небезпечним для людини є двобій з драконом. Не дивно, що лицар, який здолав ящера, стільки п’є.
— Я не забуду, — сказала Юта тремтячим голосом. — Ви побачите, що я можу бути вдячною. Ви вже знаєте, я принцеса… Ви, напевно, бачили мене на карнавалі в цьому злощасному капелюшку… Так, звичайно, ви були там і бачили, як огидний ящір… смердючий дракон, як він викрав мене…
Незнайомець дивився на неї, витріщивши очі.
— Ви найшляхетніший та найвідважніший лицар, — продовжувала Юта, все більше надихаючись. — Я віддячу вам по-королівському… Мій батько, король Верхньої Конти, виконає будь-яке бажання людини, котра врятувала його дочку з лап… із бридких лап… — вона ладна була заплакати або зааплодувати.
— Про що ви? — запитав незнайомець глухо.
— Але це ж ви врятували мене? — Юта широко посміхнулася, від чого її великий рот розтягнувся до вух.
Незнайомець відвернувся.
— Але ж ви? — повторила Юта розгублено й трохи ображено. Незнайомець позирнув на неї з-під лоба, і в погляді його вона прочитала роздратування:
— Я — врятував?
Юта потакнула:
— З лап чудовиська… Вибачте, якщо я щось не те сказала, але ж хтось мене звільнив!
Незнайомець обережно поставив на стіл спорожнілу склянку.
Тієї ж миті важке крісло, в якому він щойно сидів, відлетіло вбік, як пір’їнка. Незнайомець раптом виріс аж під склепіння стелі, вигнувся дугою, підняв руки, з яких відразу виросли величезні перетинчасті крила. Замість голови на його плечах уже сиділа увінчана костистим гребенем, озброєна зубастою пащею довбня, а по плитах підлоги постукував лускатий хвіст, що взявся казна-звідки. Однак раніше, ніж старий Ютин знайомець, дракон, закінчив свою метаморфозу, нещасна принцеса глибоко й надовго поринула в забуття.
Він звик називати себе Арманом, хоч ім’я його було Арм-Анн, і в звучанні цього імені луною озивалися всі двісті поколінь його предків — могутніх драконів-перевертнів, чиї імена зберігав кам’яний літопис підземної зали. Самотність його, що тривала два сторіччя, наповнена була їхньою присутністю — щоразу, спускаючись зі смолоскипом у надра замка, він відчував на собі погляди незліченних палаючих очей.
Хіба найостанніший листочок на дереві не є посланцем коріння?
Безмежно вільні в небі й на землі, неприборкані й майже невразливі — предки його були проте рабами Закону, і несли своє рабство з радістю, і вважали його привілеєм.
Тисячоліттями вони гордо виконували ритуал, що давав їм право безтрепетно дивитися в очі одноплемінникам. Вони жили й умирали у згоді з собою, в мирі зі своїми родичами й шановані нащадками.
Не раз, мружачись від факельного диму, проводячи рукою по кам’яних письменах, Арман читав, насилу розбираючи знаки й слова:
«Юна істота, діва… вінценосний здобич… окраса твого промислу… Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістю… Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал, і здіймися до зірок, і жар гортані твоєї зрівняється із сонячним полум’ям…»
Тисячоліттями дракони викрадали юних бранок з людських поселень — принцес, дочок воєвод і вождів, великих і малих володарів.
У ритуальній кімнаті — круглій залі з отвором у стелі — вогнедишні ящери врочисто споживали здобич.
Безліч разів Арман брався читати опис цієї трапези, але так жодного разу й не дістався до кінця. А стіна вкрилася таким товстим шаром факельної кіптяви, що знаки неможливо стало розрізнити.
Один раз, як оповідає літопис, бранці вдалося врятуватися — її визволив богатир-чаклун, який став до бою з ящером та здолав його.
Відтоді ритуал змінився — трохи збентежені дракони вже не розправлялися із бранками негайно, але замикали їх у вежу, ніби викликаючи на герць імовірних визволителів. Довідавшись про викрадення принцеси, навколишні лицарі вирушали її рятувати; безліч їх трагічно гинуло, однак історія зберегла імена кількох щасливчиків, що насправді зуміли домогтися свого. Ймовірно, їм траплялися геть старі, або хворі, або немічні дракони. Або?..