Тато-кролик стає перед дзеркалом, знімає з голови капелюх, кланяється й чемно каже:
— Ласкаво просимо, любий гноме.
Потім обертається до своєї дружини й питає:
— Ну як?
— Урочисто. Тобі не треба більше про це думати.
— Гаразд, — мовить тато-кролик. — То я вийду надвір і поставлю вимпел перед входом. Щоб було видно, наскільки ласкаво ми просимо.
І тато йде ставити вимпел.
Мама-кролиця далі витирає меблі й мимрить:
— Ох, як усе незвично…
Ох, як усе незвично.
12
Мама-кролиця непокоїться, що приготувати.
Чим, власне, частувати гнома? Що ті гноми їдять?
Вона сидить на кухні з білочкою, пані Зайчихою та пані їжачихою, яку вони збудили від зимової сплячки, п’є чай і міркує про страви.
— Добре було б подати равликів, — позіхає їжачиха.
Білочка пропонує:
— Щось із горіхів. Або, може, із шишок.
— Можна всього потроху, — каже мама. — Підходиш — і береш, що хочеш.
— Ага, або підстрибуєш, — каже Ніна.
І вона підстрибує.
Ніна вчиться танцювати танець з підстрибами. І тут вона підстрибує так, що чашка з чаєм пані Зайчихи летить додолу.
— Перестань! Нам потрібні на свято всі чашки й блюдця, — гримає на неї мама. — Якщо тобі не сидиться на місці, то йди надвір. Ти не даєш мені зосередитися!
І Ніна виходить.
Їй жаль чашки. Але ще більше жаль самої себе. Сумно й образливо, що мама розсердилася.
Але коли Ніна виходить з нори надвір, їй на носа щось сідає. Щось таке холодне, від чого вона чхає і сміється. Довкола в повітрі літає безліч білих сніжинок — вони падають на землю, гілля і на неї.
Ніна трусить гілляку.
Потім підставляє лапи, набирає повно снігу й підкидає над головою.
Вона нетямиться від радості.
— Сніг! — кричить Ніна. — Напевно, це сніг!
Вона кружляє в танці, що зветься «Падає-падає-падає сніг», поки аж спотикається.
Тоді просуває голову в нору й кричить:
— Уже зима і слизько. Виходьте надвір ковзатися!
13
Тим часом на подвір’ї, в собачій будці, далеченько звідси лежить у своєму ліжку Буркотун, дивиться у вікно й слухає, як хропе джміль.
Учора цілий день ішов сніг. Але тепер небо всипане зірками. Одна з них сяє ясніше за решту.
— Бісова зірка! — бурчить Буркотун. — Світить так, що не дає спати!
Згодом він засинає.
Йому сниться, ніби та зірка падає з неба. Ніби вона летить поволі-поволі, але видно, що в бік подвір’я і собачої будки.
Вона кружляє над флагштоком, пропливає повз яблуневе біле гілля і наближається до вікна.
Але то вже більше не зірка.
То якась жінка в білій сукні. У неї за плечима крила, а у волоссі — корона зі свічок, які горять так, що засліплює очі.
На якусь мить вона зникає.
Потім заходить у двері з якоюсь тацею в руках.
— Не бійся, — каже вона.
— Я не боюся, я злюся, — відповідає Буркотун. — Хіба ти не бачиш, що я сплю?
— У мене для тебе кава, булочки і перцеве печиво, — каже далі жінка. — А ще я принесла тобі радісну новину.
— Що за новину? — недовірливо перепитує Буркотун.
— У тебе будуть діти!
— Що це ти верзеш? У мене будуть діти?
— Так, двоє.
— Я не хочу. Я хочу жити сам! Чуєш?
— Чую, — відповідає жінка. — Говори, що хочеш. Але нічого не зміниться. Їж перцеве печиво і станеш добрий. Щасливого Різдва!
— Я не хочу бути добрим. І не хочу ніякого Різдва! Нізащо в світі! — репетує Буркотун.
Але жінка вже зникає.
14
«Який дурний сон!» — думає Буркотун, коли прокидається наступного ранку і згадує жінку з крилами і те, що вона казала.
Однак на ослінчику біля ліжка стоїть чашка кави, блюдечко з булочками і перцевим печивом.
Він випиває каву, хоч вона й холодна. І з’їдає булочки та перцеве печиво. Потім ховає блюдечко під ліжко.
— Це був просто сон, — каже він. — Більше його нема.
І невдовзі виходить надвір.
На дахах блищить сніг. Надворі так холодно, що з рота йде пара.