У Буркотуна мерзнуть вуха.
— А в мене навіть немає шапки, — пхинькає він. — Треба знайти собі щось на голову. А то відморожу вуха.
Він забігає котячим віконцем у великий будинок.
У шафі Буркотун знаходить вовняну шкарпетку, яку там забули: сіру, з червоними краями. І надягає її на голову.
Повернувшись до себе, він будить джмеля. Довелося його довгенько торсати, поки той прокинувся. Буркотун подає йому блюдце, де ще лишилися крихти і кілька крупинок цукру, якими були посипані булочки.
— Ммм, — бурмоче джміль. — їжа богів!
— Не мели дурниць! Я не хочу нічого чути про богів! І про дітей! І про Різдво! Ти помітив, який у мене смішний вигляд? Через цю шкарпетку на голові!
— Атож, — гуде джміль.
— До речі, я не вірю в ангелів! Хочеш чаю? Можемо випити по чашечці. Однак ти прокинувся, тож спокою мені не буде.
Проте, коли вода на чай закипіла, джміль знов уже спав.
15
А у великому лісі кипить робота, бо все має бути готове до того часу, як прийде гном.
— Аби тільки до його приходу встигли загуснути цукерки, — каже тітка Інка, наливаючи у формочки ялинову живицю.
— Аби ж, аби ж, — згоджується засапана мама.
Вона не присяде ні на мить.
Дядько Кіна попросив своїх приятельок польових мишок та пана Борсука допомогти прорити ширшу нору. Тож вони риють велику залу, щоб там помістилися всі гості. Усюди повно землі й коріння — просто жах!
А ще вони весь час хочуть їсти.
До того ж вони так пищать, що заважають дідусеві придумувати різдвяну пісню. Він написав усього два рядки:
Він дуже задоволений отим «О» на початку.
— Ви не можете трохи тихіше? — просить він. — Я творю!
— А ми протираємо зади, — хихочуть кроленята.
А от тато-кролик сидить і дивиться на свій капелюх. Він почистив його спеціальною щіткою так, що той аж блищить. Може, подарувати його гномові? Це був би розкішний подарунок.
Хоч, може, й занадто розкішний.
Це ж як-не-як найкраще, що в нього є.
— Краще я подарую йому вимпел, — каже він Ніні. — Як ти гадаєш, йому це більше сподобається? Він червоний і розвівається на вітрі.
— Мабуть, що так, — відповідає Ніна.
Тато ставить капелюх на білу серветку, що лежить на шафі. Там його постійне місце. А Ніна сидить, обхопивши голову лапами, й думає: «А я? Що я подарую гномові?»
16
Дорослі так заклопотані роботою, що спроваджують дітей надвір гуляти самих.
Тож кроленята спускаються з пагорба.
Вони з’їжджають на животі, на спині і на задах. А іноді, міцно тримаючись за лапи, з’їжджають вниз суцільним довгим, закрученим ланцюгом, схожим на гадюку.
А сьогодні всюди сніг. Тож вони починають битву сніжками. Дядько Кіна показує їм, як ліпити сніжки.
— Я цього навчився торік, коли був малий, — каже він.
Спершу вони змагаються, хто кидає далі всіх. Найкраще виходить в Анки, Ніниної старшої сестри.
Потім вони кидають одне в одного.
Усі, крім Ніни. Вона все ще роздумує над тим, що їй подарувати гному, щоб він і справді зрадів. Ніна зітхає, бо їй нічого не спадає на думку.
Тієї самої миті їй у потилицю влучає сніжка.
— Ой! — скрикує Кайн.
— Дякую, — каже Ніна.
— За що ти мені дякуєш?
— За те, що в мене з’явилася одна гарна ідея.
— Яка?
— Не скажу, — відповідає Ніна. — Це таємниця.
Ніна сідає на пеньку за сосною, де її ніхто не бачить. Набирає в лапи жменю снігу. Тоді поволі щось ліпить: ніс, пузо, передні лапи, задні лапи й вуха. І маленький хвостик у формі м’ячика.
Вуха ліпляться найважче. Вони весь час відпадають.
Урешті-решт Ніна впоралася.
Вона вельми задоволена. Вийшов гарненький сніговий кролик.
Мабуть, це найкраще, що вона коли-небудь ліпила. Ніна довго сидить на пеньку, тримаючи в обіймах кролика.