«Уявляю собі, як зрадіє гном», — думає вона.
17
Коли сутеніє, Ніна заносить в нору снігового кролика, щоб ніхто з нічних звірів його не розтоптав. Потім непомітно для всіх стає на стілець і ховає його в татів капелюх.
Завтра вона покладе його в коробку і перев’яже бадилинкою брусниці.
Але коли Ніна лягає спати, то їй на думку спадає, що до того часу, як прийде гном, ще хтозна-скільки чекати. І ніхто так довго не бачитиме кролика. А їй хочеться його показати.
Їй хочеться, щоб дідусь повертів його на всі боки й сказав:
— Овва! Гляди, а то ще дремене на пагорб.
Вона хоче, щоб усі кроленята їй заздрили. І щоб тато погладив їй вуха і похвалив за те, що вона така кмітлива.
«Я покажу їм його завтра вранці, відразу як прокинуся», — думає вона.
Ніна так радіє, що засинає останньою.
Коли вона прокидається, вже ніхто не спить. «Ой, мій сніговий кролик», — згадує вона, зіскакує з ліжка і кричить:
— Зараз щось побачите! Ви будете здивовані!
— Чим, любонько? — питає мама.
— Подайте татів капелюх!
— Можна тебе спитати, навіщо? — цікавиться тато.
— Просто подайте! — просить Ніна.
Тато підходить до шафи, де на білій серветці лежить його капелюх. Заглянувши в нього, він просто тетеріє.
— Вода, — мовить він незвично похмурим голосом.
— Що ти кажеш? — перепитує тітка Інка.
— Вона налила в капелюх води, — стогне тато.
Потім він обертається до Ніни.
— Як ти могла? Ти ж знаєш, як я ним дорожу!
— То був сніговий кролик, — пхинькає вона. — Кролик для гнома.
— А тепер він розтав. І вода попсувала капелюх, — каже тато зажуреним голосом.
Він так і стоїть з капелюхом у руці. З капелюха досі капає вода.
Ніна виходить надвір, бо хоче побути сама.
18
Ну ось — дерево до Різдва готове.
Омелюхи навішали на нього грона примерзлих ягід горобини.
Ворони принесли червоних диких яблучок.
Сорока притягнула на ялинку все, що тільки могла знайти у своїх мандрах: клаптики фольги від шоколадок, скляні скельця і пробки від пляшок.
А ще на ялинці було повно пір’їн усіх на світі барв, що їх птахи повисмикували зі свого оперення.
О, яка вона красива!
І як приємно буде танцювати навколо неї і співати пісень!
Але цього не можна робити, поки не прийде гном.
— Щось він і не думає поспішати, — каже дядько Кіна.
— Еге ж, хоч і їжа вже приготована, — додає тітка Інка.
— Хіба ще не можна їсти? — питають польові миші.
— їстимемо і думатимемо про нього, — додає борсук.
Але тітка Інка не поступається. І мама також.
— Ні, можна тільки їсти кисле яблуко й чекати, — каже вона й надкушує одне з тих кислих диких яблук, що висять на ялинці.
Та веселіше їй не стає.
— Капосний гном! — скрикує мама і тупає лапою. — А ми ще й наготували подарунків.
— А я почистив свій капелюх, хоч його добряче попсувала вода, — каже тато.
— А мені лишилося придумати гарну кінцівку для пісні, — каже дідусь.
Але кроленята не нудьгують. Вони вигадали нову гру. Забігають в нору й кричать:
— Гном іде! Гном іде!
А тоді сміються так, що мало не лягають, коли тато біжить по свій капелюх, а дідусь починає співати:
19
Коли кроленята уп’яте забігають в нору й кричать «Гном іде! Гном іде!», дідусь бурчить:
— Годі вже! Це не смішно.
І тато не біжить по свій капелюх.
Він похмуро зітхає й каже:
— Здається, я вже не вірю в гнома. Може, його й немає.
— Ну, звісно, є, — заперечує мама. — У нас було стільки клопотів! Кому ж дістануться всі ці подарунки?
— А для кого ми співатимемо мою пісню? — питає дідусь.
— Між іншим, на тій табличці, що ми знайшли, написано: «СКОРО ПРИЙДУ». Отже, скоро.
— Та воно то так, — каже тато. — Але, може, те «скоро» не означає, що він прийде сюди. Може, він піде в Смоланд. Або в Сахару. Або ще кудись.
Тато каже це, хоч сам нічого не знає ні про Смоланд, ні про Сахару. Просто чув ці назви від перелітних птахів.