— Я так не думаю, — каже Кайн, який уже навчився вимовляти літеру «с». — Я думаю, що гном прийде в осссстанню мить!
— Ну, авжеж! — каже мама.
Але тато, здається, не впевнений.
— Побачимо, — каже він.
Потім бере згорток із вимпелом, який наготував для гнома. Той вимпел лежав на почесному місці — біля капелюха на шафі. Тепер же тато запихає його в ящик. І кидає похмурий погляд на свій капелюх.
— Я більше не хочу нічого чути про того гнома, — каже тато-кролик.
Ніна й собі дивиться на капелюх. І на свого засмученого тата. Лишенько! Вона зіпсувала той капелюх, татів улюблений!
Та й снігового кролика, її найкращого і єдиного подарунка для гнома, більше немає.
Вона заходжується стрибати. Буває, це допомагає розважитися.
— Який жах! Чого ти веселишся? — бурчить тато. — Хіба не бачиш, яка в мене біда?
Тоді Ніна йде в комору. Бо їй хочеться спокою. І щоб ніхто їй не дорікав.
Вона сідає серед горіхових кексів, ласощів із брусниці та шишок і діжок з чорничним соком. Їй страшенно себе жаль.
Аж тут до неї підкрадається Кайн.
— Граєш у хованки? — питає він.
— Ні, — відповідає Ніна. — Просто хочу побути на самоті. Усе це через мене!
— Аж ніяк не через тебе, — заперечує він. — З’їж один морквяний кекс, і тобі полегшає. Адже їх тут багато.
І Ніна бере. Спершу один кекс, а потім ще один.
— Ну й смакота, — прицмокує вона.
— Бачиш, яке смачне Різдво, — каже Кайн.
І вони сміються.
20
Ще недавно всі були такі веселі.
Але з кожним днем їх дедалі більше усе дратувало.
— Якщо він невдовзі не прийде, то нехай зовсім не приходить, — каже Нінина сестра Анкі і знову береться бавитися в маму двох мишенят.
Вона запихає їх у гномові сірі рукавиці, адже дідусь сказав, що то спальні мішки.
— Спіть, маленькі, люлі-лю, — наспівує вона.
Тато в глибокій задумі ходить туди-сюди, заклавши лапи за спину.
— Якщо добре подумати, то це таки через гнома на моєму капелюсі з’явилася ця потворна пляма.
— Бо якби ми не дізналися про нього, то Ніна ніколи б не зліпила снігового кролика. І він би ніколи не розтанув. І тоді не було б ніякої плями, — каже він Ніні.
І Ніна тоді наважується.
Їй несила більше слухати про той капелюх.
Вона кладе собі в торбину чверть капустини, пучок моркви і пляшку брусничного соку. Потім скрадається до виходу, думаючи, що ніхто не бачить.
Але вона помиляється.
Кайн бачить, що вона хоче вийти.
— Куди ти? — питає він.
— Цссс! Я йду шукати гнома, — відповідає вона.
— То я з тобою.
— Ні, — заперечує Ніна.
— Так, — наполягає Кайн.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Ну, гаразд.
21
Коли вони виходять надвір, в обличчя їм січе сніговий вітер.
Він шугає між деревами так, що на ялинці брязкотять кришки з-під пляшок, і зриває чимало пір’я.
— Жахлива погода, — мовить Ніна. — Але це добре. Мені казали, що гном живе там, звідки віє снігом.
Це казала сова.
— Тож просто треба йти проти вітру, — каже Ніна.
Йти тяжко. Але ніхто з них на те не нарікає.
— Як красиво й свіжо! — вигукує Кайн.
— Еге ж, погода якраз для прогулянок! — регоче Ніна.
Вони з усіх сил пробираються вперед. Спершу розгонисто стрибають. Потім стрибки стають коротші. А тоді переходять на звичайну ходу. Бо набагато краще видно, якщо іти повільно. Так здається їм обом — і Кайнові, і Ніні.
— Можна ще повернутися назад, — каже Кайн, коли вони вже пройшли доволі далеко.
Ніна обертається. Вітер замів їхні сліди так, що нічого не видно. Вони ніколи не знайдуть дороги додому в таку хуртовину.
— Ні, — каже вона. — Не тепер, це ж наша найбільша пригода. Гей-гоп! Гайда! Скоро ми будемо в гнома.
Запали сутінки, і вони повечеряли тим, що було в торбинках.
— Ти стомилася? — питає Кайн.
— Ні, не дуже.
— І я не дуже.
Кайн та Ніна йдуть далі просто в темряву.
