— Ти не віриш у мене, — мовив привид.
— Ні, не вірю, — сказав Скрудж.
— Що ж, крім твоїх власних відчуттів, могло би переконати тебе в тому, що я існую?
— Не знаю.
— Чому ж ти не хочеш вірити своїм очам і вухам?
— Бо на них впливає кожна дрібниця, — сказав Скрудж. — Найменші негаразди з травленням, і їм уже не можна довіряти. Може, ви зовсім не ви, а неперетравлений шматок яловичини, або зайва крапля гірчиці, або скибочка сиру чи непросмажена картоплина. Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки, звідки я знаю!
Скрудж за своєю природою був не вельми гострий на язик, а зараз йому й поготів було не до жартів, але він намагався жартувати, щоб хоч трохи розвіяти страх і спрямувати свої думки на інше, бо, правду кажучи, від голосу привида у нього кров стигла в жилах.
Сидіти мовчки, уп’явшись у ці нерухомі, осклянілі очі, — ні, чорт забирай; Скрудж відчував, що такого катування він не витерпить! І до того ж, було щось невимовно моторошне в загробній атмосфері, яка оточувала привида. Скрудж сам цього ніби й не відчував, але він виразно бачив, що привид приніс її з собою, бо хоча той і сидів геть нерухомо, та волосся, поли сюртука і носаки чобіт весь час ворушилися, немов на них дихало жаром з якоїсь пекельної вогненної печі.
— Бачите цю зубочистку? — запитав Скрудж, зо страху переходячи в наступ і намагаючись хоча б на мить відвернути від себе камінно-непорушний погляд.
— Бачу, — мовив привид.
— Але ж ви не дивитеся на неї, — сказав Скрудж.
— Не дивлюся, — відповів той, — але бачу.
— Гаразд, — мовив Скрудж. — Досить мені її проковтнути, щоб до кінця моїх днів мене переслідували злі духи, створені моєю ж уявою. Дурниці все це, кажу вам, дурниці!
По цих словах привид раптом так страшно закричав і так несамовито й моторошно загримів ланцюгами, що Скрудж учепився в стілець, ледь не знепритомнівши. Але й це було ще нічого в порівнянні з тим жахом, що обійняв його, коли привид раптом розмотав свою хустку (можна бути подумати, що йому стало жарко!), і в нього відвалилася щелепа.
Заламавши руки, Скрудж упав на коліна.
— Пощади! — заблагав він. — Жахливе видиво, навіщо ти мучиш мене!
— Чоловіче суєтного розуму, — мовив привид, — віриш ти тепер у мене чи ні?
— Вірю, — вигукнув Скрудж. — Як же тут не вірити! Але навіщо ви, духи, блукаєте по землі, і навіщо ти з’явився мені?
— Людська душа, — заперечив привид, — мусить спілкуватися з людьми і всюди слідувати за ними, бути спільником їхньої долі; а той, хто не виконав цього при житті, приречений поневірятися після смерті. Він мусить блукати по світу і — о, горе мені! — дивитися на людські радощі й прикрощі, які він уже не може розділити, а колись міг би — собі й іншим на радість.
І тут із грудей привида знову вирвався крик, і він знову загримів ланцюгами й заламав свої безтілесні руки.
— Ти в ланцюгах? — пролепетав Скрудж, тремтячи. — Але чому?
— Я ношу ланцюг, який сам скував собі при житті, — відповів привид. — Я кував його кільце за кільцем і ярд за ярдом. Я оперезався ним по добрій волі і за власним бажанням його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга не знайомий тобі?
Скрудж тремтів усе дужче.
— Може, ти хотів би знати, яка вага й довжина ланцюга, що його тягаєш ти сам? — продовжував привид. — На такий же Святвечір сім років тому він був анітрохи не коротший від цього, та й важив не менше. А ти ж чимало потрудився для нього відтоді. Тепер це надійний, важенний ланцюг!
Скрудж глянув собі під ноги, гадаючи, що їх уже обвив залізний ланцюг ярдів зо сто завдовжки, але нічого не побачив.
— Джейкобе! — заблагав він. — Старий Джейкобе Марлі, поговорімо про що-небудь інше! Утіш, мене, Джейкобе, заспокій!
— Я не може розраджувати, — відповів привид. — Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпочивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі нашої контори, — чи чуєш ти мене! — ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, — і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене тепер.
Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засовувати руки в кишені штанів. Міркуючи над словами привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей. — Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, — шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.