— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що буде найближчим часом?
Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:
— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…
Олександр Тесленко
ЖИВИЙ РИС
— Думайте про день завтрашній! Знищуйте метеликів, бо саме завтра вони перетворяться на проклятущу ненажерну черву! Хай довкола кишить гусінь, бо саме вона завтра дасть початок прекрасним, тендітним яскравокрилим метеликам! — чоловік на телеекрані, патетично виголосивши ці слова, довго істерично ридав, схиливши обличчя в долоні.
Осінній вечір спустився на землю тихо й непомітно, мовби просто впав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.
Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста. Одинадцятий поверх. Ніби летиш. Низько летиш коридором безлюдної вулиці… Так повільно летиш, аж непомітно того руху, ніби на підземному полігоні в інституті проблем релятивістської фізики, де можуть уповільнювати час в тисячі разів.
Внизу під Владиславовим балконом — автобусна зупинка. Час від часу, натруджено форкаючи, зупинялися опецькуваті, змиті дощем “Ікаруси”, і з них, мов із тюбиків, видавлювалися через усі двері пасажири, опинялися під осінньою мжичкою і розчинялися, розмивалися, хутко зникали — в сусідніх під’їздах, за рогом вулиці, в салонах вертких таксі.
Владислав Куцорукий дощі любив. Як, власне, любив він будь-яку погоду й пору року. Будучи людиною всеїдною в найповнішому значенні цього слова, він у кожній ситуації (і за будь-якої погоди) віднаходив можливість відчути свою вищість і свою безсумнівну перевагу, всю глибину “власної мудрості”. Восени, сидячи на затишному балконі-лоджії, чи за кермом сірої “Волги”, чи за робочим столом лабораторії, він любив уявляти, як він виходить сміливо під проливний дощ, як вітер шарпає його змокріле волосся, а він рвійно крокує безлюдною вулицею з високо піднятою головою, зверхнім поглядом вишукуючи поодинокі згорблені постаті, цілком залежні від стихії. Влітку — серед тих же декорацій, доповнених келихом крижаного абрикосового соку, розбавленого “Миргородською” (він віддавав перевагу саме такому напою), Куцорукий любив уявляти себе в гаморі розімлілих від спеки міських площ, поблажливо вдивляючись у вирази спітнілих облич, і вони видавалися йому медузами, викинутими морем на прибережне каміння під промені немилосердного сонця. Взимку — кухлик гарячої кави завжди парував на його інститутському столі.
Проте кави Владислав майже не вживав, оберігав своє серце, хоча вголос про це ніколи не говорив, і могло навіть видатись, що він відчайдушний кавоман — відсьорбував завжди крихітними ковточками, прицмокував, глибоко вдихав аромат, а коли напій холонув, з ритуальною урочистістю вмикав електрокавоварку й чекав зосереджено й глибокодумно, як древній алхімік.
Робота в Інституті проблем релятивістської фізики, в ІПРЕФі, подобалась Владиславові, можна сказати, вона втілювала його життєві мрії й заповітні прагнення. Бути причетним до таємниць його величності Часу — це все одно, що бути причетним до діянь самого неіснуючого бога. Це все одно, що самому бути Богом. Тільки стосунки з академіком Королевичем захмарювали небо над головою ще не визнаного генія, в майбутньому справжнього Бога, викривлювали уявну пряму лінію поміж визначеними точками А та Б.
“Ви, шановний Владиславе, як на мене, ніколи не будете справжнім науковцем. Хоч ви й були моїм аспірантом і я вважаю, що ви цілком заслужено, сказати б, заробили звання кандидата наук, але… Я буду з вами відвертим. Гадаю, що ви погодитесь зі мною — в житті завжди треба бути відвертим… Як кажуть, чесність — найкраща політика. Чи не так? Я міг би нічого вам не говорити про моє до вас ставлення, однак мої ж дії рано чи пізно видадуть мене… — академік Королевич безтурботно і навіть приязно всміхнувся. — Мені видається, що ми ніколи не станемо з вами спільниками, я вже не кажу друзями… Ми з вами знаємося вже більше трьох років, і за цей час, даруйте, я не зміг помітити у вашій, треба віддати належне, справді непересічній особистості жодної людської риси… Я не хочу вас ображати, але повірте, з мого язика готові зірватися найнесимпатичніші визначення та епітети, яких ви, на мою думку, цілком заслуговуєте…”